11 клас література

Постмодернізм

Ю. АНДРУХОВИЧ

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив в армії, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Був співредактором часопису «Четвер» (1991-1996).

ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК

Поет, кіносценарист, голова журі Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Народився 18 серпня 1956 року в Караганді (Казахстан) в родині засланців. У 1978-му закінчив українське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1978-го по 1988-й був редактором, завідувачем редакції поезії видавництва «Молодь». 1988-1992 — старший редактор поезії видавництва «Дніпро». З 1992-го працював коментатором, заступником завідувача редакції літературних програм Українського радіо (Національна радіокомпанія України).

З 1999-го — ведучий літературних програм Національної радіокомпанії України. Він є членом Національної спілки письменників України (з 1983-го), Асоціації українських письменників (з 1996-го).

В. Герасим’юк є автором поетичних книжок «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1990), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат: Із лірики вісімдесятих» (1998). Передостання збірка була оцінена літературознавцями як одна з найкращих поетичних книжок десятиліття. Герасим’юк — член літературної майстерні «Пси святого Юра».

Поет є лауреатом Міжнародної літературної премії «Благовіст» (1993), премії журналу «Сучасність» (1995), літературної премії ім. П. Тичини (1999).

О. ЗАБУЖКО

Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. Кандидат філософських наук, одна з найвідоміших письменників сучасної України.

О. Забужко є автором поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), поем, повістей, книги есеїстики «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х» (1999). У її перекладі з англійської вийшли друком твори П. Сміта, Сільвії Плят.

В Україні від 1996-го року (з часу першої публікації роману «Польові дослідження з українського сексу») загальний наклад проданих книжок О. Забужко станом на 1 січня 2003 року склав понад 65 тис. примірників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997-го удостоєні Поетичної премії Global Commitment Foundation. Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.

Роман «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко — один з найпомітніших творів української літератури останнього десятиліття. Роман, який своєю появою викликав колосальний резонанс. Про нього писали все: від «Геніальне творіння геніального автора» до «Купа сирого напівлітературного тіста». Насправді ж цей твір — своєрідний щоденник особистого життя головної героїні — талановитої української письменниці (утримаємося від жодних натяків на автобіографічність), яка була змушена виїхати за кордон через занадто вже сильний контраст між внутрішнім світом та реаліями життя на батьківщині.

С. ЖАДАН

Поет народився 23 серпня 1974 року на Старобільщині Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Є автором поетичних збірок «Рожевий дегенерат» (1993), «Неп», «Генерал Юда» (1994), «Цитатник» (1995), «Пепсі» (1998), «Два міста» (2000). Визнаний критикою як лідер поетичного покоління 90-х. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із панк- і рок- субкультурами, зі знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових марґіне-сів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського. С. Жадан — автор роману «Депеш мод» (2004). Він є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й віце-президентом АУП. Був членом літературної корпорації «Червона Фіра». Співредактор часопису «Гіґієна».

«Депеш мод» — один з прикладів дійсно вартісної сучасної української літератури. Сюжет роману такий: троє друзів вирушають на пошуки четвертого, який кудись зник, щоб повідомити його про самогубство вітчима, бо мама дуже просила, щоб Саша приїхав на похорон. У результаті — мотив втечі, в даному разі на лоно природи, в дитинство, як засіб захисту від усіх зовнішніх мракобісій Совка і псевдоідей із Заходу. Це основна лінія, до якої додаються три прологи та три епілоги.

Ю. ВИННИЧУК

Андеграундний псевдонім — Чемодан.

Поет, прозаїк, режисер, журналіст народився 1952 року. Живе і працює у Львові. Є автором повістей «Діви ночі» (перша публікація — «Дзвін», 1991, № 7), «Ласкаво просимо у Щуроград» (1992), «Ги-ги-и» («Четвер-3», 1992), роману «Мальва Ланда» (2000), поезій, оповідань, есеїв. Один з першопрохідців еротичного жанру в сучасній українській літературі. 1991 року Ю. Винничук видав збірку поезій «Відображення», упорядкував антологію української фантастичної прози «Огненний змій». Письменник надзвичайно широкого діапазону: від кічу («Діви ночі») до філософських оповідань та постмодерністських псевдопародій («Арканумські історії», «Прапор», 1990, № 5). Різнопланова діяльність Винни-чука стала своєрідним символом розквітлого пізньоімперського підпілля, що об-лаштовує та провокує феномени вільних часів, вітер свободи перехідних періодів.

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ

Поет, прозаїк, критик народився 1963 року. Живе на Чернігівщині. Був одним із засновників естетико-філософської робітні «ДАК». Є автором поетичних збірок «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)» (1994), «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика» (1999). Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації авторської пісні. Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994) за прозовий твір «Досвід коронації». У поетичній творчості Москальця спостерігаємо синтез війонівської балади з ностальгією за повнотою буття. У прозі видається більш винахідливим і навіть майстерним. Автор «супер-хіта» «Вона», відомого у виконанні рок-групи «Плач Єремії».

В. НЕБОРАК

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст народився 1961 року. Живе і працює у Львові. Учасник літугруповання Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Є автором поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». М. Ряб-чук вважає, що «поетичний карнавал В. Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою, з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 1989, № 10). Із середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Ю. ІЗДРИК

Прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер» народився 1962 року. Живе і працює в Калуші. Є автором повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997) і «Подвійний Леон» (2000), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка, який не орнаментує, не риторствує, не ідеологізує, а за допомогою письма шукає зміст і не боїться боятись.

О. ІРВАНЕЦЬ

Поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу. Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п’єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур’єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п’єса «RE-CORDING». О. Ірванець — представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення…» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереотипами кічевої культури. Ірванцева «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох театральних сценах Німеччини.

О. ЛИШЕГА

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач народився 1949 року. Живе і працює в Києві. Є автором поетичної книги «Великий міст» (1989), книги перекладів з китайської «Оповідки Давнього Китаю» (1990, у співавторстві з І. Зуєвим). Увагу критики привернула містерія Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу…» («Сучасність», 1992, № 11), у якій відчувається вплив на творчість Лишеги східних медитативних практик і орієнтальної філософської настанови на самоспоглядання. Як у прозі, так і в поезії Лишеги простежується творення «екзистенційного колапсу» для читача, особливої ситуації медитативного резонансу з настроєм тексту. Саме звідти специфічні оцінки творчості Лишеги: «шаманізм» (Ю. Іздрик), «вибух підсвідомих людських почуттів» (В. Габор). «Він сам — каліграма та декупаж, червоний лебідь власних поезій» (Н. Білоцерківець). Лишега — автор низки перекладів (з Т. С. Еліота, Е. Павнда, Д. Г. Лоуренса, М. Твена, М. Лаурі). У травні 2000 року Лишега був нагороджений щорічною премією американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну (англійською мовою) книгу поезій 1999 року (переклад Джеймса Брасфілда). І. Клех вважає Лишегу найкращим українським поетом останніх десятиліть.

Є. ПАШКОВСЬКИЙ

Прозаїк, есеїст народився 1962 року. Живе і працює в Києві. Є автором романів «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1991), «Безодня» (1992), «Осінь для ангела» (1996), «Щоденний жезл» (1997), кількох есеїв. Лауреат премії фундації М. Дем’яніва (1993). Один із найпомітніших письменників постмодернізму в Україні. У творах Є. Пашковського лексично нюансований потік свідомості означує ситуацію тотальної безпритульності Людини, вичакловує алхімію соціальних і текстових маргіналій, де «мозок б’є з голови, немов іржава вода з вирватого крану». В цій алхімії грубою матерією Буття виступає соціальне середовище, сприйняте чуттєво. Тексти Пашковського нагадують площину розчленованих ієрогліфів, в яких лексика незбагненним чином повстає супроти знакової складової, упосліджує її до нісенітниці та пірнає в безглуздя.

У деяких дослідників творчості письменника виникають сумніви щодо приналежності Пашковського до постмодернізму. Ці сумніви базуються на твердженні, що алхімія Пашковського не зовсім Гра (або зовсім не Гра).

Олесь Гончар
Роман "Тронка"
Новела "Залізний острів"

       Роман — великий за обсягом і складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені важливі й складні суспільні процеси, всебічно і в розвитку показані численні персонажі. У романі розвивається кілька сюжетних ліній, пов’язаних з долею головних героїв.

   Види роману:

За змістом:

•      роман автобіографічний;

•      роман біографічний;

•      роман історичний;

•      роман пригодницький;

•      роман соціально-побутовий;

•      соціально-психологічний роман;

•      роман фантастичний;

•      роман філософський;

•      роман детективний.

За будовою:

•         роман у віршах;

•         роман у новелах.

Рома́н у нове́лах — один із різновидів роману, який використовує новелу як основну композиційну одиницю. Ця форма зародилася в європейській літературі («крутійській» роман). Вирізняються кілька способів побудови роману в новелах — ланцюговий, паралельний та інші.

        В  українській   літературі   цей   жанр започаткував  Юрій  Яновський  романом «Вершники».

Тронка – невеличкий дзвоник на шиї у вівці, щоб та не заблукала.

Символічна назва роману:

Тронка – це голос українського степу, голос життя поетичного образу України.

Композиція:

12 новел «Тронки» – це дванадцять завершених історій,об’єднаних авторським задумом,а також спільними героями чи проблемою або темою.

Проблематика:

*екологія;

*гармонія природи і людини;

*ставлення людини до праці як мірило духовності;

* взаємини батьків і дітей;

*війна і мир.

Герої новели

Старий Горпищенко,   

  *Дорошенко,

*Лукія Рясна,

 *Тоня,

*Віталик,

*Уралов,

*Гринь Мамайчук,

*Яцуба та ін.

Віталик і Тоня кохають одне одного. Через свою легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. Їхній човен відв’язався, і вони не можуть повернутися на берег. Однак дівчина і юнак не впадають у відчай, прагнуть знайти порятунок, не втрачають гідність.

Тема: розповідь про романтичну подорож  закоханих Тоні і Віталика на старий залізний крейсер, яка мало не закінчилася трагедією; показ уміння молодих людей знаходити вихід із будь-якої ситуації.

Ідея: уславлення кохання,яке робить людину сильною,відповідальною за долю іншої; засторога рятувати гуманістичні цінності і саме життя перед загрозою цивілізаційних процесів.

Жанр: Нове́ла (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Образи-символи:

«Залізний острів» – зловісне унаочнення найжахливішого «варіанту», перед яким може опинитися цивілізація(під удар поставлена вся планета).

Крейсер – привид трагічного минулого.

Степ – велич нашої планети, щедро наділеної Богом лісами,степами...

Море – символ плинності життя, якому немає ні початку, ні кінця.

Птах – символ спокою.

Танок Тоні на «рудо-іржавому вогні розпеченої палуби» – прочитується як танок безтурботного людства на вістрі дедалі загострюванішої небезпеки.

Новела «Залізний острів» побудована на контрасті. Протиставлення невмирущої краси природи й неприрод­ності «залізного острова» — старого проіржавілого корабля, який служить мішенню для літаків, протиставлення миру й праці — воєнній загрозі, світлої радості життя — безглуздій смерті.

У новелі розкривається одвічна, як і людство,— тема першого юнацького кохання. Вона теж сприймається чита­чами по-різному — залежно від віку, життєвого досвіду, харак­теру, естетичних смаків, загального розвитку кожного з них

МІНІ-КОНСПЕКТИ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗОВНІШНЬОГО НЕЗАЛЕЖНОГО ОЦІНЮВАННЯ

ПОЕЗІЯ другої половини XX століття

Автор	Назва твору	Жанр	Вид лірики	Провідний мотив	Віршовий розмір	Примітки
Андрій Малишко (1912-1970)	«Пісня про рушник» (1959)	пісня	особиста	материнська любов, відданість своїм дітям	анапест	народна пісня літературного походження
Василь Симоненко (1935-1963)	«Лебеді материнства» (1981)	ліричний вірш (колиск.)	громадянська	любов до матері й Батьківщини	хорей	шістдесятник; «витязь молодої української поезії»
Василь Стус (1938-1985)	«Як добре те, що смерті не боюсь я...» (1986)	ліричний вірш	патріотична, філософська	незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин	ямб	дисидент
	«О земле втрачена, явися!..»	ліричний вірш	патріотична	мрія про повернення на рідну землю	ямб	невольницька лірика
Іван Драч (нар. 1936)	«Балада про соняшник»1 (1962)	балада (модер- на)	філософська	талант бачити красу в повсякденні	верлібр (вільний вірш)	шістдесятник
Євген Маланюк (1897-1968)	«Стилет чи стилос?.» (1924)	ліричний вірш	філософська, громадянська	роль слова, митця в житті суспільства	ямб	еміграційна література, представник празької школи поетів, пізніше — МУРу; «український Одіссей»; «імператор строф залізних»

Історія літератури

Шістдесятники — творче молоде покоління 1960-х років, сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму, засудження сталінізму й часткової реабілітації деяких представників «розстріляного відродження». Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; «Пролісок» у Львові, 1961), це явище невдовзі перетворилося на опозицію до влади, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Голобородька. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу в 1950-х роках (Д. Павличко, Л. Костенко) або розкрили можливості свого таланту на межі 1960-1970-х років (Б. Олійник). Термін «шістдесятники» стосується також прозаїків (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, І. Дзюба).

«Празька школа поетів» — умовна назва українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно в Празі й Подєбрадах: Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, Юрій Клен, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Ольжич, О. Теліга. Естетична платформа празької школи: яскравий неповторний історіософізм, націєтворчий пафос; «пражани» писали про свій час і про себе.

МУР (Мистецький український рух) — об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. МУР заснований 1945 р. в Німеччині. Головою об’єднання був У. Самчук, котрий висунув ідею «великої літератури», яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. До МУРу входили: І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, Т. Осьмачка та інші («Літературознавчий словник- довідник»),

«Нью-йоркська група поетів» — об’єднання українських поетів-емігрантів, засноване 1958 р. в Нью-Йорку. Ця група поетів усвідомлювала «необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції рідного мистецтва слова і спираючись на модерні стилі й форми» (М. Ткачук). До «нью-йоркської групи» входили Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, П. Килина, В. Вовк та інші. «Чинником єднання була спільна настанова, що кожен поет має йти окремо індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним» (Б. Бойчук). Ньюйорківці захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на верлібр, що панував тоді в західноєвропейській літературі.

Теорія літератури

Верлібр (вільний вірш) — система віршованих рядків, ритмічна єдність яких ґрунтується лише на інтонаційній подібності. Рядки вільного вірша мають різну довжину, не поділяються на стопи: у них різна кількість наголосів і розташування їх довільне. Верлібр не має рим, унаслідок чого дуже часто зникає і поділ на строфи.

Уривки на розпізнавання

•  Там дивний ліс зітхає ароматом

І ввесь дзвенить од гімнів п’яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім’ята,

І вабить сном солодких таємниць («Стилет чи стилос?..»).

•  Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розтанули сліди («О земле втрачена, явися!..»).

•  І застиг він на роки і на століття

В золотому німому захопленні:

— Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму («Балада про соняшник»).

•  І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!.. («О земле втрачена, явися!..»)

•   Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль! («Стилет чи стилос?..»)

•   Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої («Пісня про рушник»).

•   Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені («Лебеді материнства»),

•   Так хочеться пожити хоч годинку,

 коли моя розів’ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода («Як добре те, що смерті не боюсь я...»).

•   І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі («Лебеді материнства»),

•   Народе мій, до тебе я ще верну

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям («Як добре те, що смерті не боюсь я...»).

•   Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

 уже не ремствуй, позирай углиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб («Як добре те, що смерті не боюсь я...»).

•   Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником («Балада про соняшник»).

• Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки батьківщину («Лебеді материнства»).

Цитатник

Про А. Малишка і «Пісню про рушник»:

•        Нема сумніву, що музикальні здібності Малишка відкрили його душу для народної пісні. Він писав, що його «напували» з дитинства піснями, але головнішим було те, що його душа постійно й жадібно прагнула того трунку... Малишко мав хист музиканта, який виявлявся у звуковій структурі рядка й строфи, в доборі образів звукового ряду, які робили його поезію дзвінкою, пісенною.

(Д. Павличко)

Про В. Симоненка:

•        Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у небі українського красного письменства... по алмазному блиску пізнаємо її серед інших... Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, — нині вже оновленої, незалежної, соборної — вона навіки увінчала поета своєю любов’ю. Справді, ніби молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос.

(О. Гончар)

•        Все своє коротке життя Василь Симоненко прожив із цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу... серед нас не було й немає поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко.

(І. Світличний)

Про В. Стуса і вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...»:

•        Він мав неймовірно гострий профіль, який згодиться і для карбівень нашого часу. А такі профілі мають вплив на добу, хоч вона не завжди про це підозрює.

(І. Драч)

•         Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки... Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу і простору. І на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив.

(Ю. Солод)

Про І. Драча і «Баладу про соняшник»:

•         ...Без нього сучасний літературний перебіг не мислиться. Не мислиться без «Кирилових крил», без «на рівні вічних партитур», без «соняшника», який їздить на велосипеді, без «планетарної причетності» — одне слово, без тих фірмових, суто Драчевих знаків, які стали називними, афористичними.

(Б. Олійник)

•         Сонце- та вогнєпоклонські мотиви проймають увесь дотеперішній доробок І. Драча.

(А. Ткаченко)

Про Є. Маланюка:

•         Кредо Є. Маланюка — духовний заповіт Лесі Українки: «Лиш тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Його найвища любов — Україна, однак не рабська, а державно-незалежна, мудра і горда.

(П. Кононенко)

•         Напружений, незломно-гордий,

Залізних імператор строф —

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

(Є. Маланюк)

 Літературний диктант

1.       Кого називають «імператором залізних строф»?

2.       До якої поетичної школи належить Євген Маланюк?

3.       До якого жанру близький вірш «Лебеді материнства»?

4.       Ліричний герой якого твору обіцяє в смерті обернутися до життя «своїм стражденним і незлим обличчям»?

5.       Що нагадує поезія ліричному герою «Балади про соняшник»?

6.       Ліричний герой якого твору ставить риторичні питання «Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів?»

7.       Уміння бачити красу в повсякденні — провідний мотив твору ....

8.       Кому обіцяє доземно уклонитися ліричний герой вірша «Як добре те, що смерті не боюсь я...»?

9.       До якого літературного роду належить «Балада про соняшник»?

10.     Який твір, покладений на музику П. Майбороди, став народною піснею?

11.     Ліричний герой якого твору стоїть перед проблемою вибору — чисте мистецтво чи огненне слово для вдосконалення світу?

12.     У вірші «Лебеді материнства» утверджується думка, що не можна вибирати батьківщину і....

13.     Хто автор вірша «Стилет чи стилос?..»

14.     З якими міфічними істотами порівнюються дівчата у вірші «Лебеді материнства»?

15.     Завершіть речення «Я візьму той рушник, простелю, наче долю, в тихім шелесті трав, в щебетанні...».

16.     У якому творі наявні образи «гіпнотичних кобр» і «золототілих дів»?

17.     До якого покоління поетів належить В. Симоненко?

18.     Мрія про повернення на рідну землю — провідний мотив твору....

19.     Кого називають «витязем молодої української поезії»?

20.     Якого поета називають «сонячним»?

21.     Кого називають «українським Одіссеєм»?

22.     Хто з поетів останню частину свого життя провів на Колимі в таборі?

23.     Яким віршовим розміром написана «Балада про соняшник»?

24.     Який вірш завершується словами «Безмежжя! Зачарований тобою, пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!»?

 "МАРУСЯ ЧУРАЙ"

19 березня 1930, Ржищів, Київська область — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилась від звання Героя України.

«Шістдесятник»

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників»створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я поміж визначних майстрів української поезії.

На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.

1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім’я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Нове століття

Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала.

2010 року вийшов перший роман Л.Костенко — «Записки українського самашедшого». Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч.

У січні 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, не всі охочі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу.

Зустрічі письменниці з читачами Кривого Рога та Острога були відкладені на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовані.

У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.

9 квітня 2012 року, в день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Книга надрукована видавництвом «Либідь».

СТРАШНІ СЛОВА, КОЛИ ВОНИ МОВЧАТЬ

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Рід літератури: філософська лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Мотив: ліричного роздуму про суть мистецтва, роль слова в  житті людини.

Віршовий розмір: ямб.

Художньо-стильові особливості: велика відповідальність митця перед людьми за свої слова, творіння, адже до нього прислухаються, йому вірять. Як важливо сказати щось своє, неповтор­не, вагоме, яке б зачепило душу людини, підтримало її, розрадило.

Ліна Кос­тенко переконана: якщо ти справжній поет, то твоя «поезія — це завжди не­повторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Ці слова, які є головною думкою поезії, стали афоризмом. Хай буде напружена праця душі, муки тво­рчості, щоб знайти оте єдине, неповторне слово, яке залишиться в пам’яті й у серцях людей.

Художні засоби: оксиморон (слова мовчать); епітети (страшні слова, без­смертний дотик); метафори (слова мовчать, причаїлись); антитеза (краса й потворність, асфальти й спориші) 

ПЕРЕВІР СЕБЕ

1.   Ліна Костенко – активна учасниця руху … 

2.   Вищу освіту Ліна Костенко здобувала … 

3.   У 1957 році світ побачила перша книжка … 

4.   Після 16 років мовчання вийшла збірка … 

5.   За збірку «Неповторність» та роман «Маруся Чурай» Л. Костенко отримала.. 

6.   Всесвітній конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель (1990 р.)» відбувся у.. 

7.   В основу роману «Маруся Чурай» покладено мотиви народної балади .. 

8.   «Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні», - ці слова належать герою твору «Маруся Чурай». 

9.   Альфреско – це … 

10.                    Назва другого історичного роману Л.Костенко … 

11.                    Жанр твору «Маруся Чурай» … 

12.   За кордоном Ліну Костенко відзначено премією … 

Микола Вінграновський

«Сеньйорито акаціє, добрий вечір…»

Поезія М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…»

належить до жанру інтимної лірики. Її тема - зустріч закоханих через багато років, відчуття й переживання ліричного героя через цю зустріч, спогади про щасливий час і неможливість його повернути. Образи в поезії є як реальними - ліричний герой та його колишня кохана, так і символічними - акація, котра асоціюється з духмяним білим цвітом та колючками; осінь - зрілі літа людини; пожежа, вогонь - пристрасті, кохання; мости, дороги - життєвий шлях.

 Головна  думка (справжнє кохання - солодке почуття, яке не забувається з роками) поет утверджує через метафору. Його кохана - «сеньйорита акація» - поєднання вишуканого, гордого з трохи насмішкуватим,ущипливим.

Минули роки, настала осіння пора в природі і в житті героїв, а вона - все така ж «пожежа», «вогонь по плечі». Любов із часом «відболіла», але несподівана зустріч відродила почуття - «і солодше любити знов…»

Щирі, свіжі почуття ліричного героя автор передає через метафори різних видів, оксюморон «колюче щастя», звертання «пожежо моя», гру слів «забув був вас», повтори «сеньйорито», « добрий вечір», « осінь». 

Вірш викликає гаму відчуттів, почуттів та роздумів - від філософського усвідомлення плинності часу й вічності кохання до естетичного задоволення, замилування красою поетичних рядків. 

Центральним образом поезії М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» є ліричний герой. Це людина зрілого віку, у котрої.  «У годину суху та вологу відходились усі мости».

З юності закоханий у «сеньйориту акацію» - очевидно, горду,

примхливу дівчину, «колюче щастя». Але шляхи їхні розійшлися. Довго «боліло» й «горіло» серце юнака, тільки з роками притупився цей біль, ці почуття, і він, змучений, «перехрестивсь». А випадкова зустріч (чи не випадкова?) - і «Я забув, що забув був вас». Важче любити далеке, але «солодше любити знов». Шкода лише, що «Осінь… і останній я…»

Лірична героїня - «сеньйорита акація» - свіжий і неповторний образ.

Художні засоби, які автор використовує.

Метафори - називання «пожежо моя», «вогонь по плечі» вказують,

очевидно, не лише на колір волосся, а й на запальний, пристрасний

характер. Екзотичне звертання «сеньйорито» теж «промовляюче» - тут шляхетність,  і ніжність, і та ж пристрасність. Їхні з ліричним героєм дороги розійшлися (а може, взаємності й не було?), та щось усе ж таки примушує її повернутися, згадати, і, можливо, пожалкувати (але це - «за кадром!»). Поряд із реалістичними образами, овіяними романтикою почуття, у поезії багато символічних.

Осінь - у перекладі на людське життя - глибока зрілість; вогонь,

пожежа -пристрасті, почуття; мости, дороги - життєвий шлях; година суха та волога - час життєвих радощів, перемог, удач та невдач.

І реальні, й символічні образи подані в емоційному ключі, через

сприйняття головного героя й розкривають головну думку: почуття любові, кохання надзвичайно важливі в житті людини, відправні точки на шляху до щастя. 

 Д. Павличко — відомий український поет сучас­ності, перекладач. Громадянські мотиви лірики; образно-притчевий зріз часу, історії народу, про­блеми нації, окремої людини. Пісня «Два кольори», яка стала народною

«Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обме­женої людини...»

 «Щасливий той, хто хоче мало від життя — він ніколи не роз­чарується в ньому».

«Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя — ста­ти обивателем».

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи.

Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх — погорду! Ти зрікся мови рідної...

Давно написав ці слова український поет Д. Павличко, але як актуально вони звучать і донині!

Шлях сучасного письменника літературознавця й перекладача Д. Павличка і в житті, і в літературі, і в громадській діяльності був надзвичайно складним. Таким він залишається, мабуть, і досі, зважаю­чи на наш непростий час. Були в його житті злети й падіння, гоніння, покарання та нагороди, переоцінка цінностей.

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в с. Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській сім’ї. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився в Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював літера­турну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д. Павлич­ко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка по­езій «Любов і ненависть». З 1954-го Д. Павличко — член Спілки пись­менників СРСР. У 1957-1959 роках завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж повністю знищений. 1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 роки Д. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взаємин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті народу тощо. Протягом 1971-1978 років Д. Павличко редагував журнал «Все­світ». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970-1980-ті роки, можна виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таєм­ниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до каноніч­них строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.

Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шев­ченка 1977 року, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, у 1990-1994 роках — депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне пере­осмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.

Д. Павличка цікавлять усі теми й проблеми, що йому сучасні. Так, образно-притчевий зріз часу ми бачимо у вірші «Коли помер кривавий Торквемада». До речі, через цей вірш було знищено всю збірку, видану 18-тисячним тиражем, і автор мав великі неприємності. Томас Торкве­мада — кривавий тиран минулого — асоціюється з особою Сталіна. Тира­на не стало, але залишилися прибічники тоталітарного режиму й засоби застрашення народу, тому ніхто не поспішав радіти. І небезпідставно.

Поет завжди переймався проблемами збереження національної свідомості рідної мови. Тому болем душі пройняті його вірші про це.

Перевір себе                                

1. Де і коли народився Д. Павличко? ( 28 вересня 1929р. в с. Стопчатові на Івано – Франківщині.).

 2. Де навчався письменник? ( в польській школі в Яблуневому, Коломийській гімназії, Львівському університеті на філологічному факультеті)

 3. Які збірки віршів є у письменника? ( „ Любов і ненависть”, „ Моя земля”, „ Чорна нитка”, „ Смерічка”...)

4.     Як було відзначено поета? ( 1997р. – нагороджено орденом „За заслуги” ІІІ ст., 1999р. – орденом князя Ярослава Мудрого IV cт.,2009р. - 

             орденом князя Ярослава Мудрого V cт., премією ім. Т.Г. Шевченка – 1977р…

Аналіз творчої діяльності

-         Дмитро Павличко — автор відомих пісенних текстів — «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну», «Долиною туман тече», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались»… Пісня «Два кольори» (1649) стала народною. На слова поета написали чимало пісень й автори Володимир Губа, Юлій Мей- тус, Богдан Янівський, Богдана Фільц, Олександр Ільїв, Микола Литвин, Галина Менкуш, Галина Ільєва. Твори на слова Дмитра Павличка виконують українські співаки Дмитро Гнатюк, Анато­лій Мокренко, квартет «Явір», Василь Зінкевич…

Творчий доробок Дмитра Павличка відомий у близькому й далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов’янськими мовами.

Материнська пісня… Вона приходить до нас тихими вечорами, добросердна й лагідна, хвилююча й щира, як одвічна любов, що змалечку навіває нам поетичні образи землі й неба, сонця й ряс­ного суцвіття, учить любові до рідного краю, праці, близьких і рідних нам людей та гордості до найсвятішого.

  Прослуховування аудіозапису пісні

Прослухайте  пісню у виконанні Д. Гнатюка, на слова Д. Павличка, музика Олександра Білаша.

·                     Які почуття викликала у вас пісня «Два кольори»?

·                     Чому пісня Д. Павличка «Два кольори» стала народною? (Поет дібрав такі задушевні слова, так зумів виразити почуття багатьох людей, що вірш став улюбленою народ­ною піснею для багатьох поколінь. Справді, ця пісня близька до фольклорної традиції і символікою барв, і чисел, і філосо­фією життя.

                    Пісня – музикально – поетичний різновид мистецтва, призначений для співу, вона складається з куплетів, є приспів.

   Аналіз твору

  Визначте:

жанр твору (ліричний вірш);

вид лірики (особиста);

тема та ідея твору.( Роздуми над своєю долею і життєвим шляхом, показати              складність життя і уславити материнську любов.

провідний мотив (мотив дороги як сим­волу людської долі поєднаний із мотивом материнського бла­гословення…);

віршо­вий розмір (п’ятистопний ямб);

тип римування (перехресне).

·  Про які кольори йде мова у творі? Чому саме їх обрав автор? (Людину все життя супроводжують два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба. Такими ж нитками, за народ­ною традицією, вишивали рушники та сорочки. Проводжаючи сина в дорогу, мати дала вишитий рушник, як оберіг, як сим­вол своєї любові. І це була найдорожча річ, яку він зберігав протягом довгих років, бо мати ніби вгадала синову долю, вишила її на полотні.

Пронесені крізь роки й відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли із згорточка ста­рого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кли­кало додому, переплітаючи сумні й радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні).

„ Асоціативний ряд”

Червоний – (кохання, радість, щастя, любов...)

Чорний – (горе, смуток, журба, печаль...)

 Ви зараз, того не усвідомлюючи, провели дослідження: асоціативний ряд (учень, що відповідає)..   співпадає з асоціативний рядом..( учень)., а також з тим, що нам подає письменник. Це дійсно є народна пісня. І ви це довели. Вона не є відокремленою і написана для нас.

Висновок

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби й багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

  -   Нелегкий шлях судилося Д. Павличку. Він ніс вогонь свого таланту людям та по червоно – чорній стежині його життя, як два довічні супутники йдуть Любов і Журба.

-                Чи корисним він був для вас?

Зверніть увагу ще раз на ключові слова уроку.

-                Мені запам’яталися такі поетичні рядки Д. Павличка: ...

Тема. І. Драч — невтомний шукач нового змісту і нової і форми в поезії. «Балада про соняшник» — поетичний роздум про суть мистецтва, процес творчості. Символіка образів

«Його поезія — органічна, природна, вона не з самопримусу писана в риму, а з необхідності душі та серця існування саме в такому вигляді, саме в такій формі»,— писав про свого побратима по перу І. Драча Є. Гуцало. Про поета, чиї невтомні шукання відкривають нам світ поезії по-новому.

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в с. Теліжин-ці, що на Київщині, в сім’ї робітника. Закінчив середню школу в Тетієві. Працював учителем, перебував на громадській роботі. Навчався на філологічному факультеті Київського університету (1957-1962), згодом працював у «Літературній Україні». Через два роки закінчив сценарні курси в Москві.
Перша збірка поезій «Соняшник» побачила світ 1962 року й одразу принесла авторові визнання. Після неї — з певними інтервалами — вийшли «Протуберанці серця» (1965), «Поезії», «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), що виявили оригінальність художнього мислення поета, його постійні шукання нового. Згодом з’явилися збірки віршів і поем «Київське небо» (1976), «Дума Вчителя» (1977), «Соловейко-Сольвейг», «Сонце і слово» (1979), «Теліженці» (1985).
І. Драч відомий і як кінодраматург: за його сценаріями поставлено фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест» (на основі новел В. Стефаника), «Іду до тебе» (про Лесю Українку), «Пропала грамота», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (за оповіданнями М. Гоголя), «І в звуках пам’ять відгукнеться», «Зона» (у співавторстві з М. Мащенком; за однойменною п’єсою М. Куліша).
І. Драч перекладає твори вірменських, грузинських, башкирських, литовських, латиських, російських та західноєвропейських поетів. У той же час його твори перекладені багатьма європейськими мовами. Критичні статті І. Драча зібрані у книжці «Духовний меч».
Драч очолював Київську організацію СПУ, був організатором і першим головою Народного Руху України. Нині продовжує працювати на літературній ниві.
Як і для кожного митця, для І. Драча завжди була актуальною тема митця та мистецтва. До неї він підійшов творчо, по-новому переосмисливши жанр балади. Перша збірка, перші вірші — і читач вражений, так само, як і ліричний герой «Балади про соняшник».

Виразне читання балади І. Драча «Балада про соняшник». Обмін враженнями щодо прочитаного, бесіда.
— Чому — «соняшник»?
— Чому — «балада»?
— Де рима, віршовий ритм?
— То це, можливо, й не вірш?

Творча діяльність

Іван Драч був найбільшим революціонером слова з-посеред шістдесятників. В українській поезії він є продовжувачем традицій Михайла Коцюбинського, Павла Тичини. Сонце стає його символом, сонце й серце стоять поряд, виступають контекстуальними сино­німами в поетиці І. Драча:

Поезія Драча — це насамперед поезія запитань, а не відпо­відей, поезія поставлених проблем, спроба докричатися до зір, достукатися до людини. Він шукає виходу, здається, знаходить, сумнівається й знову шукає. Він фіксує живе життя в кожному своєму слові. Отаким словом любові до життя є «Балада про соняшник» Івана Драча.
На початку 60-х творчість поета сприймалася неоднозначно, багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в мову вірша наукової лексики. Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візитковими» для І. Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».
І. Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна,— вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. Тобто «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх «одивнення» за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається біля млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І от якось після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами — не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

П. Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалось, що добре відома в літературі тема — обдарованості й таланту — була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться. Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя — цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку. Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сонце) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний ґрунт, національну творчість. Також новим у цьому творі було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру — тобто вірша без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки «Соняшник» спостерігається новаторство І. Драча в жанрі балади, ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.

«Іван Драч — поет, який мислить філософськими категоріями, що відбивають складну реальність, болючі драми нашої доби, що проходять крізь людське серце і людський розум»,— пише про митця літературознавець М. Ільницький. Чи не найбільшим болем стала для поета Чорнобильська катастрофа, якій він присвячує поему «Чорнобильська мадонна», пройняту болем за скоєне та тривогою за майбутнє людства.

«Поезія Івана Драча по-материнському прихиляє до людини, до всього білого світу, земне слово його, якщо переадресувати поетові його ж рядки, «сповнене небом».
…Поезія Івана Драча — це поезія осягнення»,— зазначає письменник Л. Мкртчян. Від себе додамо: часто іронічного осягнення.

«Балада про соняшник»

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.Він бігав наввипередки з вітром,Він вилазив на грушу,і рвав у пазуху гнилиці,І купався коло млина, і лежав у піску,І стріляв горобців з рогатки.Він стрибав на одній нозі,Щоб вилити з вуха воду,І раптом побачив сонце,Красиве засмагле сонце,-В золотих переливах кучерів,У червоній сорочці навипуск,Що їхало на велосипеді,Обминаючи хмари на небі...І застиг він на роки й століттяВ золотому німому захопленні:— Дайте покататися, дядьку!А ні, то візьміть хоч на раму.Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!Щомиті якийсь хлопчиськоВідкриває тебе для себе,Щоб стати навіки соняшником.

У творі  «Балада про соняшник» автор порівнює поезію із сонцем. Здавалося б, звичайне і, так би мовити, буденне порів­няння. Але якщо зупинитися на ньому, то можна побачити світло й тепло, які випромінюються із цих слів: сонце — єдина зірка на небесному вимірі, що створює існування на землі, поезія — зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява, пустка, безчуйність. Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння.

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: балада (модерна).

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.

• Віршовий розмір: верлібр (вірш без рими й розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини):

•    Проаналізуйте алегоричність образів соняшника й сонця в баладі І. Драча. (.Алегоричні образи соняшника й сонця чітко вказують, про кого та про що йдеться — про поета й поезію, які самостверджуються на основі буденних реалій. Вони розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. Такий рух пробудженого таланту від «земного» до «небесного» здійснюється у творі

І.  Драча через образи соняшника, що поєднує в собі ці дві сфери:порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт.

-        Розкрийте сюжет балади.(Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шор­стке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обмина­ючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататися на велосипеді, або посадило його на раму. Хлопчина-соняшник уже ніколи не міг відвернути свою золоту голову від цього видива, від чарів, що навіки полонили його, від звіданих почувань: згадаймо, що наприкінці 50-х років XX ст. велосипед ще був незнаною розкішшю, до якої так хотілося долучитися кожному сіль­ському підліткові. І тоді стає зрозумілішим і ближчим цей образ сонця-поезії, хвилинного осявання, бажання подовжити це осявання («Дайте покататися, дядьку!»)).

•    Проаналізуйте кульмінаційну думку. (Ліричний сюжет зво­диться до кульмінаційної думки: Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником.

На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії.

.    У чому простежується новаторство Івана Драча?

(Слід відзначити новаторство змісту та форми, переосмислення жан­ру балади, етюду, введення наукової лексики, відгук на злободенні теми, самоіронію, метафоричність, алегоричність та символічність образів.)

Перевір себе

 1. Іван Драч — представник літературної течії — …

2.Течія модернізму, для якої притаманні розрив логічних зв’язків під час зображення, суб’єктивна асоціативність — …

3. Творчий дебют поета — …

4.Державна премія України імені Тараса Шевченка присуджена за…

6. Жанр твору «Лист калини, залишеної на рідному лузі в Теліжинцях» — …

7. Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску, — рядки з твору…

8. Верлібр — це …

9.Іван Драч в українській поезії є продовжувачем традицій…

10.Твір, що має підзаголовок «Новорічна казка» називається…

11. Кіноповість про Лесю Українку має назву…

12. Колір сонця у «Баладі про соняшник» — …

«Зачарована Десна» О. Довженко

Над кіноповістю «Зачарована Десна» О. Довженко почав працювати, як свідчать записи в чорнових матеріалах, 5 квітня 1942 р. У листі до матері та сестри від 9 листопада 1946 р. письменник сповістить: «Пишу одну повість про діда і батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя, що коли я був маленьким, мамо, у Вас щасливим, коли дід ще казав мені: «Цить, Сашко, не плач, поїдем на сінокіс, да накосимо сіна, да наберемо ягід, да наловимо риби, да наваримо каші». Про всяке таке-от старовиння, що щезло вже, минуло давно і ніколи не вернеться, як не вертаються літа ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже, і хоч не гнеться ще спина, і ходжу ще рівно, я, як дід Семен, зглядуватись став назад, почав визирати в холодне (чужеє) вікно: а чи не пливуть до мене в гості молоді літа весняною водою на дубах? Ні, не пливуть».
У щоденнику 7 грудня 1945 р. з’являється запис про бажання створити таку картину — книжку, яка б «принесла людям успіху, відпочинок, добру пораду і розуміння жити».
30 березня 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно й абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання. Проте «Зачарована Десна» з’явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.

Маленький Сашко дитячим серцем розумів, що батькам жилося нелегко та не міг пояснити чому. А ставши дорослим, згадував: «Було в минулому житті батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Та все ж з дитинства запам’яталися уроки людяності, доброти, які він одержав від своїх рідних. Батько цінував людей працьовитих, чесних, талановитих. Безкорисливість батька. Ніжності Сашко вчився в матері. Мудрості і доброти — у діда Семена.
Учні зачитують і коментують уривки
• «Любив дід добру бесіду й добре СЛОВО».
• «…Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я,— коли подорожній нарешті зникав у кущах».
• «… Нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли не пролили кров. Знали мир, щедротами й добро».
• «Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих — Миколая-Угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання. Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу — голубу».
• Щоб поновити свою святість, Сашко вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі.
• «Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя».

У сім’ї всі завжди були в роботі. Серед таких людей і виростав Сашко. Він бачив, що всі зранку до вечора трудилися, навіть собака Пірат «носив з городу огірки в зубах і складав у саду в одну купку». Тож і хлопець не відставав: носив дрова до куреня, розводив вогонь, чистив картоплю, збирав ожину, гріб сіно.
Учні зачитують і коментують уривки
• «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість».
• «Скільки землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
• «…Як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійлокосар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша».

Наддесення… Місячні ночі над річкою, світ дитячої чистоти й святості, що з такою силою відбився в «Зачарованій Десні». «Далека красо моя! — звертається Олександр Довженко до річки, та й не тільки до неї.— Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах…».
Через увесь твір проходить образ Десни, сприйнятої «зачарованими» очима малого Сашка. Поезію дитинства творить Олександр Довженко у своїй кіноповісті. В одних рядках — люди, в інших — природа. А яка чарівна вона навкруги Десни! Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється.
Блискуче відтворена Довженком природа змінюється паралельно з настроями героя, виступає емоційним акомпанементом до його відчуттів: «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, усі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Той невеликий клаптик землі біля Десни — такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде у світі у своєму дорослому житті. Як там пахнуть стиглі яблука й огірки, а яка музика бринить, коли клепають косу! А яка там щедра природа!
Через світосприйняття малого Сашка письменник змальовує картини сінокосу, багатство літа: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці… І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба…».
Серед цієї розкішної природи на березі чарівної Десни живуть люди — працьовиті, мудрі, талановиті. Щастя матері Сашка в праці біля землі, для неї немає більшої радості, як бачити, що із землі «вилізає всяка рослиночка». Щастя батька — у любові до своїх дітей, до рідного краю, до природи, до праці. Сашків дід Семен — «добрий дух лугу», що має потаємний зв’язок з природою, увміє розмовляти з кіньми, телятами, з травами, старою грушею і дубом — з усім живим, що «росло і рухалось навколо». У любові до природи й праці виховували Сашка. Живучи в органічній єдності з природою, хлопчик милується нею, намагається осягнути її розумом. Тому й вважає свого собаку Пірата членом родини, тому й знає, що ворона-провісниця не тільки «завідує погодою», але й знає кожного, «як облупленого».
У співжитті з природою люди багатшали душею, чистішали помислами. І зоряні ночі під час сінокосу, і плескіт весняної води, і, звичайно, красуня Десна, свята ріка незабутніх Сашкових мрій,— усе це, безперечно, проніс Олександр Довженко через СВОЄ ЖИТТЯ.
Дуже точно визначив зміст кіноповісті Максим Рильський: «Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця наповнена любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім».

Спогади автора пересипані щирим і лагідним усміхом. З м’яким гумором та іронією митець змалював кумедні випадки з життя односельців, висміяв деякі звички чи вади характеру своїх персонажів. Неабиякий комічний ефект створює мова героїв, пересипана прислів’ями, приказками, порівняннями, жартівливими висловами. У творі нерідко звучать дошкульна, викривальна насмішка, гостра сатира, сарказм (сцена розмови батька з учителем). Особливої виразності досягає письменник, змальовуючи сцени бойовиська на косовиці, що асоціюються в дитячій фантазії з героїчними сторінками національної історії. О. Довженко вдається до гіперболізації та умовності, народнопоетичних уособлень, метафор, епітетів, порівнянь. Варто зауважити, що навіть страшні побоїща, звісно, нафантазовані, закінчуються щасливо. У творі переплітається реальне життя й фантастичне (епізод про лева).

Олександр Довженко 

"Україна в огні"

Кіноповість - … повість, написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму. Діалоги й монологи в ній поєднуються з поетичною розповіддю (ліричними відступами); відбувається вільне переміщення в просторі й часі. Від кіносценарію в ній – фрагментарність, монтажна композиція (нагадує окремі кадри), лаконізм дієслів, динамізм сюжету. Від повісті – епічний принцип зображення життя, метафоричність, авторські відступи, яскраві пейзажні картини. Важливу роль відіграє оповідач, у вуста якого автор вкладає своє бачення життя, проблем, а також ліричні, філософські чи публіцистичні відступи, що є тим листком, котрий поєднує окремі епізоди-кадри.

"Україна в огні" надзвичайно складна за будовою. Сюжетні лінії в ній не є безперервними, вони з'єднані темою війни, а ядро змісту стосується насамперед сім'ї Лавріна Запорожця.  

Сам О. Довженко пояснював структурні особливості свого твору  так: "Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до строгого професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданнями народу, весь час поривався до розширення теми, розміркувань, ліричних відступів, - до авторської і участі в громаді великих подій. Нехай вибачливий читач, мій сучасник і друг, не нарікає, коли вирощене  мною невелике дерево не цілком гіллясте і струнке, коли багато гілок тільки відчувається,не  встигнувши ще вирости серед небачених пожарів і катастрофічного грому гармат, що стрясають сьогодні нашу землю".

	Позитивні образи
Тетяна Запорожець	Мати, берегиня роду, працьовита, любила співати (улюблена пісня «Ой піду я до роду гуляти»), у перші дні війни була поранена, загинула.
Лаврін Запорожець	Батько, до війни – голова колгоспу, під час війни -  староста, запрягав людей у ярма, щоб викликати в людей протест проти німецького рабства («Якщо не хочуть орати, нехай ідуть боротися з ворогом, гнати його зі своєї землі»), допомагає партизанам,  символ народної моралі, волелюбний, сміливий, чесний, кмітливий, мудрий. Вважав, що його муки, смерть його дітей нічого не значать, коли гинуть цілі родини й роди, тисячі людей, цілий край. Ударом кулака вбив Людвіга Крауза. Повів за собою людей із концтабору. Проблемне питання: Чому Лаврін погоджується бути німецьким старостою, знаючи наперед, що буде за це знищений своїми ж? (Лаврін знає і те, що лише він допоможе громаді вистояти, навіть загартує її і спрямує проти рабства. Він знає, що захищати Україну можуть лише живі герої, тому й поступається німцям у дрібницях, щоб виграти час і відімстити).
1.Роман Запорожець	Молодий лейтенант прикордонних військ, безстрашний месник, командир партизанського загону.
2.Іван Запорожець	воїн – артилерист,
3.Савка Запорожець	Веселий чорноморець, загинув у перші дні війни.
4.Григорій Запорожець	Агроном. «Знак Пошани» на грудях, у руці стеблина – знак влади над всім, що росте.
5.Трохим Запорожець	Батько п’ятьох дітей, хлібороб.
Олеся	Дочка, поетична душа України. «Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстерниця квітів, чарівних вишивок і пісень… Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була  Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромилися Олесі, вважаючи її за горду і неприступну…» «Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність… Найбільша мудрість в таких гірких ділах – слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».
Христя Хутірна	Трагічна доля України,  смілива, запальна, ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість, стала жінкою  італійця капітана  Пальми
Василь Кравчина	Танкіст, родом  з-під Кам’янця-Подільського. «Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На  рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах».

У цих образах заново ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга.

         Усі жіночі образи кіноповісті змальовані автором з великою симпатією, та Олеся Запорожець найближча його серцю. Мабуть, це його ідеал української дівчини.

    Довженко знімає з Христі Хутірної абсолютно всі звинувачення і схиляє перед нею коліна, змушуючи зробити це і нас. Якщо Олеся – поетична душа України, то Христя – її трагічна доля.

Та на фоні героїзму та відданості є ті, які не витримали перевірки війною.

	Негативні образи
Григорій Заброда	Колишній куркуль, люто ненавидить Лавріна Запорожця, начальник поліції, жорстока людина. У 30-х роках Заброду розкуркулили і вивезли до Сибіру, з його великої працьовитої сім’ї залишився лише він один, тому й так горить помстою до радянської влади, а Запорожець став для нього втіленням цієї влади.. Але вбивство не має жодного виправдання.
Лиманчук	Цей партійний діяч був «великим любителем різних секретних паперів, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це підвищувало його «авторитет» в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини». «У нього не було любові до людей. Він любив себе і інструкції…». Кравчина називає Лиманчука «незгораємим кафом».  Цим образом О. Довженко показує «державних діячів середньої руки», які, втікаючи, звинувачували інших у паніці, приховували правду.
Сини Купріяна Хутірного	Дезертири Павло (став поліцаєм і під час сварки вбив батька)  і Микола (став поліцаєм, а потім пішов до партизанів). «У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі…Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святковості заклику, мляві натури не піднялися  до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді зі славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії… Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном.»

     На жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії і, особливо, більшовизму прищепило українцям синдром рабства. Люди не здатні самостійно приймати рішення, звикли жити за вказівкою.

     Отже, проблема національної свідомості  надзвичайно хвилювала Довженка. Про це свідчать і щоденникові записи цього періоду: «Двадцять п’ять років немає історії і нема словника! Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не в нас… Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

    Зі сторінок кіноповісті ми бачимо, що митець з болем визнає, що за більшовицької системи поняття «Україна», «Батьківщина» було замінено на «класова боротьба».

     Довженко не ідеалізує свій народ, а показує його трагедію. Людина, опиняючись у незвичайній ситуації, поводиться зовсім по-іншому. У такі моменти відкривається її справжнє обличчя. Характеризуючи своїх героїв, автор дає зрозуміти, що український народ має в жилах кров вільних козаків, які ніколи не корилися ворогам.

    Символом німецького панування на нашій землі постають син і батько Краузе. 

	Вороги
Ернст фон Крауз	Досвідчений політик, полковник. Освічений (вивчав історію України), розумний і підступний (захоплюється  життєздатністю і зневагою до смерті українців; розуміє, що це люди високої марки; знає ахіллесову п’яту народу: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед  них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного». Жорстокий (за смерть сина спалив село і перестріляв усіх жителів, йому належала ідея модернізованих фабрик смерті).
Людвіг Крауз	«Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка…»

До Довженка німців зображували примітивними, тупими. Вперше в українській літературі Довженко виводить в образах Ернста й Людвіга фон Краузів, ворогів інтелектуальних, розважливих, хитрих, гідних супротивників.

  проблеми, які порушує автор у своєму творі

-         Проблема національної самосвідомості людини і народу.

-         Трагізм історії України, історичне безпам’ятство.

-         Трагедія війни.

-         Проста людина на війні і в тилу ворога.

-         Трагічні долі жінок, які залишилися на окупованій території.

-         Заперечення антигуманних засад сталінізму.

-         Потреба в гуманізації суспільства й особистості.

Іван Багряний

o   В Охтирській церковно-приходській школі, де навчання велося російською мовою, демонстративно почав писати по-українськи.

o   У 12-річному віці був редактором шкільного журналу «Надія».

o   Першу книжку «Чорні силуети» видав у 1925 р., коли йому було 19 років.

o   Щоб глибше пізнати життя і збагатитися враженнями, у юному віці мандрує Донбасом, Кримом, Кубанню.

o   Поему «AveMaria» видає власним коштом у видавництві САМ.

o   У передмові до поеми «AveMaria» писав: «Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею».

o   Мав талант живописця, навчався в Київському художньому інституті.

o   Любив спорт. Добре плавав, вважався прекрасним рибалкою і мисливцем.

o   Мав чудову пам'ять. Міг годинами читати свою і чужу поезію.

o   Був тактовним і ввічливим. До людей звертався тільки на «ви».

o   Ностальгія за Україною спонукала письменника до втечі з Далекого Сходу на батьківщину.

o   Під час Другої світової війни зробив вибір - вступив до УПА.

o   Памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР» як офіційний документ розглядався в ООН.

o   Роман «Тигролови» написав за чотирнадцять днів.

o   Продовжував писати, будучи прикований до ліжка.

o   Синові Борису, що залишився в радянській Україні і за наказом згори закликав батька припинити ганебні наклепи на батьківщину, відповів: «Якщо ти Остап, то ми знайдемо з тобою спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого й говорити».

o   Молодшому синові Нестору, який народився в еміграції, залишив заповіт: коли виросте, знайти в далекій Україні брата Бориса і сестру Наталку і допомогти їм, якщо вони будуть у біді.

o   У людях цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність. Сам ніколи ні перед ким не плазував.

o   У Німеччині разом з однодумцями створює Українську революційно-демократичну партію, в якій згуртовує найкращі віддані українській справі сили.

o   У період 1952-1963 рр. був головою Української національної ради та віце-президентом УНР в екзилі (вигнанні).

o   Роман про сталінські концтабори «Сад Гетсиманський» був написаний майже на двадцять років раніше від творів на цю тему російського політв'язня О.Солженіцина.

o   На першому допиті про Багряного сказали: «Цей не розколеться».

o   Під час другого арешту пробув у харківській в'язниці 2 роки і 4 місяці, з них 83 дні - у камері смертників.

o   Товаришував із Д.Нитченком, М.Хвильовим, М.Кулішем, Остапом Вишнею, М.Яловим.

 Історія створення роману

Роман «Тигролови» написаний І. Багряним протягом 1943-1944 рр. На літературному конкурсі у Львові ця книга під назвою «Звіролови» (скорочений варіант «Тигроловів») розділила перше місце з повістю Тодося Осьмачки «Старший Боярин». Роман зразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за рубежем і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

Ще у Львові І. Багряний якось розповідав друзям про життя українців на Далекому Сході, яке він пізнав, перебуваючи там на засланні. Висловлював неодноразово жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, не сказав правди про долю закинутих на Зелений Клин українців, їх боротьбу за виживання в умовах суворої природи, про національні проблеми. «Мені не треба нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником... Усі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам'яті...».

«Тигролови» І. Багряного за жанром — пригодницький роман: його сюжет насичений надзвичайними пригодами й характеризується несподіваними поворотами, динамічністю в розгортанні подій. Як відзначає О. Ковальчук: «Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанру: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості».

Тропи (грец. зворот мови) - слова та вислови, вжиті в переносному значенні.

Епітетив "Тигроловах" часто увиразнюють красу природи, авторське захоплення нею і створюють піднесений настрій: "...ранок сонячний, мерехтливий, запитаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок". Наталка прикрасила кімнату "пишними, різнобарвними, яскравими дикунками (квітами)". Перед Григорієм розкинувся "первісний, незайманий, напівказковий світ". Чути голос співачки, "ніжний, журливий, степовий, чайчине ячіння". А це вже епітети іншого змісту: небо оповили "чорні, понурі хмари", настала темрява "липка й волохата", надвечірки "тьмяні, мрійні", тайга "дивна, мертва, як заворожена".

Характеризуючи образ головного героя Григорія Многогрішного, людини темпераментної, емоційної, волелюбної й нескореної, підкреслюючи велич духу, відвагу і красу його почуттів, автор добирає яскраві тропи. Бажання юнака жити, боротися передається порівняннями"не йшов (тайгою), а гнав, як молодий олень", "душа летіла, як сокіл", "спав сторожко, як дикий тур",метафорою"розривав грудьми зелену стіну"та синонімами, які доповнюють і увиразнюють портрет героя: "Григорій йшов тайгою, гнав, зривався вихором знову, повз, дерся навпростець". Іншепорівняння викликає в читача співчуття: "знесилений, посувався, мов тінь, хитаючись". Спогади про минуле ятрять юнакові душу, змушують його думки то "летіти вихором, то пливти, як чорні, понурі хмари" або "як порвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі". Ці ж спогади роздмухували в серці хлопця вогонь безсилого гніву, отого гніву, що "змушував серце  скиглити, як мала дитина, ні, як в'язень на тортурах". Під час розповіді Мороза Григорієві "напнуті нерви бриніли, як бринить часом дріт восени на стовпах серед понурого степу, - тоскно, тривожно". Прочитавши на снігу прізвище свого ката, щелепи нашого героя "зімкнулися, як вовча пастка".

Пейзаж "повалені дерева, мов велетні на полі бою"; "стоять дуплянки (вулики), мов козаки в брилях"; "спілі шпанки, як дівоче начисто", а "місяць, мов вогненний щит", "сонце розіклало золоті плями, як шовкові хустки", чути "дзижчання, як звук срібної струни", грають "сонячні зайчики, мов тями живого срібла", спускаються "сніжинки, як білі голуби","сопки та кряжі понурі, як мури непрохідні", "голі стовбури, як щогли потоплених кораблів".

Порівняння використовує автор, щоб змалювати образ Наталки.

Ця юна, ніжна й горда дівчина смілива і сильна духом. Григорій захоплюється її зовнішньою і внутрішньою красою. Наталка "виступав, як горлиця", "строга, як царівна", "гнучка, як вуж, граційна, як мавка". Співаючи пісню, вона "вела свою партію, як прошву золоту шила".

У незвичайній українці краса поєдналася з майже первісною, неприступною дикістю: "вона зігнулася, мов пантера", а потім розігнулась "мов сталева пружина з дзвоном". Це горде створіння нагадує Григорієві дикого коня, "що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою". Автор змальовує свою героїню різною: суворою, веселою, гонористою, чемною, чарівною. Захоплена духом змагання, вона "бігла попереду, перестрибуючи пеньки й катоди, як та дика коза". Тільки таку дівчину міг покохати сміливець Григорій і віддати їй своє серце.

Оксюморон (грец. дотепно-безглузде) -поєднання протилежних за змістом понять.

Це нібито парадоксальне поєднання слів, контрастних понять додає влучний штрих до певного образу. Ось приклади оксюморонів у романі "Тигролови": "ідеально тісно", "злобна радість", "живі мертвяки".

Щоб підсилити враження від зображуваного, автор часто використовує гіперболу.

Гіпербола (грец. перебільшення) - художнє пе­ребільшення.

У гіперболічному стилі змальована у творі ціла картина: "Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло, заревло, аж-но задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з дерев посипались блискучі сонця - цілий зоряний дощ... Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотіли машини - велетенські, чорні проти сонця, потворища ".

Поширеним засобом мовної образності є також метафора.

Метафора(грец. перенесення) - розкриття сутності одних явищ та предметів через інших за схожістю чи контрастністю.

"Місяць поблід і квапився вгору"; "полоскала пісню у воді, прибивала праником до кладки"; "розри­вав грудьми зелену стіну"; "утікають кілометри"; "пісня б'є крильми над спиною дракона"; "думки летіли вихором"; "сонце оббило трохи росу"; "затис­нути між бровами посмішку"; "час шов по нетрях, час ішов по жилах".

Тільки справжній майстер слова здатен так сказати.

Синонімивідтворюють найтонші від­тінки почуттів автора чи героя: "дощ лив, сюрчав-шелестів"; "кпили,реготали, скалозубили"; "зірватися, піти навзаводи, летіти"; "дівчина - мрійний водоспад - плакала, ридала, тужила, морем розливалася"; "сніг під копитами зажебонів, зачергикав, заскрипів"; "спущений Рушай ішов вихором уперед, за ним про­летіли, покуріли Заливай і Нерпа"; "Стежка підійма­лась вгору, вилась межи пнями й колодами, перелазила через високе каміння".

Антоніми: "вибув на схід, а повертається з заходу"; "шлях прослався вперед, а думки летіли на­зад"; "мелькають дні і ночі"; "загубивши межу між ніччю і днем"; "поїзд їде із заходу на схід".

І синоніми, й антоніми Іван Багряний викори­стовує як зображувально-виражальні засоби.

Так, вражаючою художньою деталлюв романі є опис очей Гри­горія Многогрішного. Спочатку це "пара мерехтли­вих крапок", потім - "очі, як у божевільного". Під час переходу тайги погляд "спокійних і ясних очей" Гри­горія змінюється. Коли він кинувся на ведмедя, його очі стали, "яку скаженого". А у спогадах Медвина - це очі, котрі отруїли йому все життя, "з кровавими росинками на віях", що горять на смертельно блідому обличчі хворобливим вогнем невимовної, твариня­чої зненависті і дивляться просто в саму душу, пло­меніють, не кліпаючи. Далеко в тайзі їхні погляди зустрілися: "очі Григорія вп'ялися у Медвина...", а на нього глянули "очі... гидкого, сонливого боягуза".

Серце Григорія миттєво реагує на всі події і зміни в його долі. Побачивши Наталку на фо­то, воно "застрибало, мов дурне". Григорій одразу закохався в цю химерну лісову дівчину.

...Серце то втікало до водоспаду, до неї, до Наталки... воно, те серце, підходило туди нишком, навшпиньки і ставало в головах у тієї насмішкуватої, мов заворожене...

Зовсім по-іншому реагує Григорієве серце під час спогадів про минуле і роздумів про долю: то во­но "закалатало, скажено забилося", коли побачив літаки в повітрі; то "страшенна туга взяла його сер­це як у лещата"; коли зустрівся з Медвиним, воно "нагло затіпалось, закалатало безумно, шалено". Думки про Вітчизну, трагедію рідного народу "ки­дали його серце, мов м'яч, у всі боки". І аж тільки на тім боці Амуру Григорій дав серцю волю.

Ключовою фра­зою в романі є слова "сміливі завжди мають щас­тя". Саме такі, як Григорій, стають переможцями і, безперечно, заслуговують на щастя.

Звичайно, не можна обійти увагою й таке знако­ве, значуще й об'ємне слово, як дракон. Воно виро­стає в символічний образ кривавої сталінської дик­татури. У першому розділі - це ешелон смерті, що нагадує казкову істоту-потвору, яка, вирячивши очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі й нетрі, замітаючи слід вогненним хвостом, летіла й летіла...

А в 11-му розділі з'являється ще один дракон - це вже людина, Медвин. Перший поглинав свої жертви, другий - свої.

У романі автор використовує прин­цип зіставлення, описуючи три потяги, три ешело­ни та людей, які їхали в них.

Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.

...Палахкотів над проваллями... Звивався над прірва­ми... Пролітав із свистом спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі - занурювався, як вогненноокий хробак, зі скреготом і хряском у груди скеля­стих гір, свердлив їх з блискавичною швидкістю, розси­паючи іскри. Зникав... І раптом вилітав з-під землі дале­ко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом ніч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито і, вихаючи хво­стом, як комета, летів і летів...

...Шістдесят коробок-вагонів - шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг "Й.С." (Йосиф Сталін). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор - довгий вогненний хвіст.

...Шістдесят суглобів у дракона - то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно проглинених жертв, пов­но живих мертвяків...

В цілому ж - то є е т а п, то є "ешелон смерті", - етап­ний ешелон ОГПУ-НКВД. Дракон.

Поетичний синтаксисроману також має свої особливості. Для того щоб виділити щось важливе в зображуваному предметі, письменник не тільки добирає відповідні слова, а й певним чином сполучає їх у реченні, використовуючи різні засоби поетичного синтаксису: риторичні фігури, інверсію, градацію тощо.

Синтаксис (грец.складання).

Певну образотворчу роль у романі відіграє гака синтаксична конструкція, як еліпс.

Еліпс(грец. - опущення) - стилістична фігура пропущення члена речення чи словосполучення.

Різновидом еліпса є обрив фрази.

·        Наталчин голос вернув його до дійсності:

-Ну ж!.. - Вона стояла напроти нього і промови­ла те "ну ж" сердито, а очі запливли їй при зорях, іншим, підозрілим блиском. - От іще!.. Гукай його...

·        - Що воно було за халєра, га? Чого воно хотіло?

-Чого хотіло?

- Еге ж.

- Напевно, хотіло пограбувати... Мабуть, бачило багато грошей... як гуляли і...

Нерідко автор користується таким засобом, як градація.

Градація (лат. - поступове підвищення, поси­лення) - нанизування тропів для підвищення чи ос­лаблення їхньої експресивно-емоційної значущості.

Градація дає змогу зробити певний смисловий і емоційний акцент, художньо виразніше відтворити події, вчинки, переживання персонажів у розвитку. Головна функція градації - привернути увагу до зо­бражуваного, вияскравити, надати йому рельєф­ності. Складна градація, зазвичай, характерна для мотивів зажури, туги, смутку:

"Почуття те дивно стосувалось минулого. Його не бу­ло. Так, було лише марево, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу". "Врешті і те забулося. Потону­ло в зеленому шумі. Щезло". "То була божевільна, шале­на гонитва. Годину... Дві... Три... Безконечно". "Поверну­лась і пішла. Хутко-хутко... Зупинилась... Завагалась... Пішла... Зникла...". "Пробив нетрі грудьми і ліг тут між корчами, доніс свою голову аж сюди, за кілька тисячкілометрів, аж на край землі...". "І напиши йому привіт... в гроб!., в могилу!., в дошку і в Ноєв ковчег!.."

Євген МАЛАНЮК.

«ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ»

Крізь усе життя автор несе провідну ідею відродження держави через відродження історії. Поезія «Під чужим небом» яскраво описує стан душі поета у вигнанні. Навіть знаходячись за кордоном, поет не перестає боротися за свою землю як справжній патріот, але й як справжній син Маланюк сумує за рідним краєм («Чужі: й земля, і небо тут, і люди…») і не знаходить собі місця у «тому» житті («Чому ж я тут?..»). І ця туга за Батьківщиною пройнята такою любов’ю й ліричністю, що навертаються сльози.

1. Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць прастарих: Все сняться матернії руки, Стара солома рідних стріх. Все сниться гук весни і вітер, Веселий вітер світлих літ. А тут — молюсь, убогий митар, Шукаю твій вогненний слід… Ні, не знайти. Ніхто не знає, Ніхто не чув твоїх плачів. Біля всесвітнього Сипаю, Як завше: золото й мечі.
2. Десь сіре поле в чорних круках, Що пророкують: кари! кар! А я тут, на чужинних бруках, Чужий — несу чужий тягар. А я на полум'ї розлуки Назавше спалюю роки, І сниться степ твій, сняться луки І на узгір'ях — вітряки. Там — свист херсонського простору! Там вітер з кришталевих хвиль! А тут: в вікні опустиш штору — І п'єш самотній, смертний біль.
3. Несу отут страшний свій іспит, І знаю, що життя мине. І мати, сидючи на призьбі, Вже не вичікують мене. Давно Євгена поминає За упокій старенький піп, За весною весна минає Під запашне зітхання лип. Все далі висиха Синюха Й линя її весела синь, А вітер заголосить глухо І пролітає в далечінь. Сіріє стріха під дощами, Вже й хата стала нетривка, І мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка.
4. По яких ще дорогах шукати причинної долі? Перекотиполем блукати в яких степах? Вітер грає веселий, хвилюючись по роздоллю, Від зруйнованих міст розвіває горілий пах. Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко, Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, Ніби морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій Після чарки отрути влітає сонячний джміль. І ось все забуваю, все зникає в сутінні. Зростає лише рівний профіль і зоряний зір, Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння: Всі принади твоєї страшної краси.
5. Кожен день тут приходить пустельний і легкий, А ти — там, за горами й ярами гориш. Не поможуть ні подорожі далекі, Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж. Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же? Научи мене кров'ю твоїх молитов! Не поможе ніхто. І не буде інакше. Із сльозами моїми змішаю питво. Що мені телефони, версалі, експреси? Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар? Сниться синя Синюха і верби над плесом, Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар, Сниться гомін дубів прадідівських та річка, Біла хата та тепла долоня сестри… Тільки б рідного поля зворушлива стрічка! Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

Туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі. Доля закинула ліричного героя вірша Є. Маланюка «Під чужим небом» далеко на чужину. Йому самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, батьківської хати, привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає. Вірш складається з п'яти « частин, кожна з них має свій ритмомелодійний малюнок відповідно до змісту  і настрою героя. 

Ось такий нелегкий тягар обрав собі Євген Маланюк - відданий син багатостраждальної матері–України. Навіть на перший погляд поезія Маланюка відрізняється від поезій його сучасників глибиною, значним психологічним навантаженням та вимагає від читача неабияких знань з історії, філософії, психології та культурології. Хоч Євген Маланюк і вважав своїм духовним батьком Павла Тичину, вірші якого наскрізно просякнуті безнадією та розпачем, неможливістю знайти вихід, але це не зовсім влаштовувало Маланюка, бо він не хотів бути ще одним співцем жалоби над стражданням рідної землі. Саме тому автор аналізує, часом надто критично, творчість попередників - О. Олеся, М. Вороного, В. Винниченка й інших, - і розуміє, що причини занепаду і поневоленого становища нашої держави лежать значно глибше політики, їх треба шукати аж на рівні історії нації, її культури та літератури зокрема. Тому кожна думка Євгена Маланюка є не тільки високо художньо оформленою, але й обґрунтованою.

Євген Маланюк

Літопис життя Євгена Маланюка

            Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф!

            Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині.

              А ще Є. Маланюку належить відома фраза, що стала афоризмом чи навіть його гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети».

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Ново-Архангельську на Херсонщині в сім’ї українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому полі­технічному інституті. У 1914 році юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулемет­ної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

1917 року він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, ко­трий під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником опера­тивного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).

У 1920 році разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих укра­їнських частин. 1922 року він разом з Ю.Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. 1925 року в Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», 1926-го в Гамбурзі — книжка «Гербарій». 1929 року Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».

Протягом 1930-1939 років у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

1945 року Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький Український Рух), 1949-го — переїхав до США.

У 1951-1966 роках вийшли такі його твори: збірки «Влада» (Філадель­фія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстки «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

1958 року Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968-го помер у передмісті Нью-Йорка.

З останнього листа до сина Богдана.

2 жовтня 1967

                  “Мій єдиний (сину) і вся сім'я, тут також "бабине літо", але досить мінливе...

                  Я радий, що маєш пристойну працю і взагалі працюєш. Але я мушу Тобі сказати: найголовніше і найважливіше - це ступінь доктора, це повинно бути основним завданням. Ти мусиш над цим зосередитися, сконцентрувати працю і волю. Дуже Тебе прошу і нагадую про це.                             

Цілую. Вас Та і Ді.”

Творча спадщина Євгена Маланюка

1922-1923 – співвидавець журналу «Веселка», (Польща, м.Калуш, табір для  інтернованих

                   вояків Армії УНР).

1922  співвидавець  альманаху “Озимина”.

Збірки поезій

1925   “Стилет чи стилос” Калуш, Польща.

1926   “Гербарій” Подєбради, Українська господарська академія, Чехо-Словаччина

1930-1939  “Земля і залізо” , Варшава, Польща

                     “Земна  Мадонна” , Варшава, Польща

                     “Перстень Полікрата” , Варшава, Польща

                     “Вибрані поезії”, Варшава,   Польща

Активна участь у літературному процесі еміграції “МУР”(Західна Німеччина).

1951      “Влада”, “Поезії”, “Проща”, Америка, Ньо-Йорк

1953  Поема “П’ята симфонія”

1959  “Остання весна ”, Америка, Ньо-Йорк

1964   “Серпень”, Америка, Ньо-Йорк

1972   (Видано посмертно ) “Перстень і посох”

Літературно -  публіцистичні статті

1954      “Нариси з історії нашої культури”

1962 Т.І , 1966 Т ІІ “Книга спостережень”- цикли есеїв про творчість  Т.Шевченка,

          І.Франка, Лесі Українки, М.Хвильового, П. Куліша, М. Гоголя,цикли нарисів  про

          радянських письменників, про історіософію, про проблеми творчості, про 

          проблеми біографії, цикл «Росія».       

Із відпущеного Богом 71 року Є. Маланюк прожив на чужині 50. Там і вмер, але ніколи навіть подумки не зрадив ідеї вільної рідної землі. Хоча, по-філософськи, як і Шевченко ставився до України подвійно: з любов’ю та ненавистю.

Мабуть, ніхто з українських поетів після Кобзаря так гостро не виповів пекучий біль і тугу за втраченою державністю, так суворо не карав свій народ за малоросійську кволість і брак твердої волі в національно-визвольних змаганнях, як Є. Маланюк.

                        Невже ж калюжою Росії

                        Завмре твоя широчина? —

з  розпачем запитував він свою Батьківщину. І він же непохитно вірив:

                        Ти не загинеш, мій народе,

                        Пісняр, мудрець і гречкосій.

Ще в молоді роки Є. Маланюк точно визначив свою по­літичну й людську позицію: «Я волю полюбив державну». Вона й стала йому провідною зіркою, що осявала життєву й творчу путь поета.

Збірка «Стилет чи стилос?». Вийшла у світ у 1925 році у Подєбрадах. Це друга з упорядкованих Євгеном Маланюком книг поезій (перша «Гербарій»), проте їй випало стати першою книгою, що побачила світ.

      До збірки увійшли поезії, написані  протягом 1921-1925 років

      Стилет чи стилос?- не збагнув. Двояко  

      Вагаються трагічні терези.

  Не кинувши углиб надійний якор.

  Пливу й пливу повз береги краси.

  Там дивний ліс зітхає ароматом

  І весь дзвенить од гімнів п'яних птиць

  Співа трава, ніким ще не зім'ята,

  І вабить сном солодких таємниць,

  Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут - жага набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою -

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою -

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!        

                                                      30.08.1924

Стилет - невеликий кинджал з тонким тригранним клинком.

Стилос ( з латин.) – знаряддя для письма в античні та середньовічні часи.

            Будучи офіцером, Є.Маланюк, як й інші інтерновані офіцери, мав коня та дорогу іменну шаблю. Під час переходу через кордон  воїнам заборонили  забрати їх з собою, тому коней  вони  відпустили просто неба  на погибель, а зброю  втопили  у річці Збруч. Але складати руки Маланюк не збирався, він як і Леся Українка вирішив, що його зброєю стане поетичне слово, а значить – він поміняв  стилет на стилос.

 "Празька школа"

Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважається трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з'явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов'язана з поразкою національно- визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з'явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лі- вицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самови­раження в еміграції з'явилося багато оригінальних літератур­них творів, які продовжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 р. активно діяла організація українських пись­менників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очолювана Уласом Самчуком.

Особливо яскравою була творчість неформального об'єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). їхні твори відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від політики.

Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)».

 

_________________________________________________________________________________

Осип Турянський "Поза межами болю"

       Взимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його відправлено етапом через Албанські гори. Це був жорстокий шлях смерті — від голоду й холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених вижили. Серед них і письменник, який ішов цим жахливим шляхом в групі з сімома іншими вояками. Очевидно, йому судилося вижити, щоб розповісти світові про той аморальний, антигуманний злочин. Це трапилось у дивовижний спосіб. Сербські лікарі серед семи замерзлих полонених несподівано помітили якісь слабенькі порухи. Людину повертали до життя, помістивши в холодну воду — такий кардинальний спосіб запропонував лікар-українець Василь Романишин. Так полоненого доктора філософії Осипа Турянського врятували від смерті. Однак пережите в зимових горах йому не даватиме спокою. Загине згодом і рятівник, що особливо мучитиме письменника. У передмові до віденського видання повісті «Поза межами болю» О. Турянський зізнавався: «Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не можу, я не смію мовчати».

Стиль повісті Осипа Турян­ського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі О. Турянського зображено загострене суб’єктивне сві­тобачення через призму переживань та емоцій автора в екс­тремальній ситуації)

 Характеристика героїв

Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній ситуації… 

Бояні – серб, «смертельно вичерпаний». Перший, хто впав у «танці смерті». Остання думка про матір: « І у сні не чув болі, не видів смерті, лише усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій материній груді».

Добровський про смерть товариша: «Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Пшилуський – «польський шляхтич», якого зрадила дружина. Ця зрада спочатку дає йому сили у танці смерті («… я її кохаю… кохаю…», а потім убиває його: «Я все їй прощаю перед смертю, її злочину проти дітей не можу простити (цілувалася з коханцем при дітях. Авт..)...Сейчас застрілю її як…».

Добровський – оптимістичний песиміст, сильна, горда, чесна людина. Скептик, Фізично найдужчий, а тому має силу іронізувати над товаришами, в той же час підтримуючи їх. Це він «влаштовує» бал під час «танцю смерті» , підтримує Оглядівського, коли той під час марення бачить у дерев’яному корчі дружину і сина. Він один помирає при свідомості:» Не чую вже охоти ні сили до нічого…».

Штранцінгер – «живий пам’ятник своєму власному минулому». Його сила – сонце, яке він бачить своїми сліпими очима, і скрипка – голос його серця.. Він мав би померти раніше від інших через свою недугу, та, проте, тримається довго: «Є сонце в житті» - це віра у творчі сили життя: « Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє. Якась невмируща сила людської душі». «Люди не є злі.. не є добрі. Люди тільки нещасливі і - щасливі» 

Сабо – активний песиміст, виразник грубої інстинктивної волі до життя. Він бачить право сильнішого над слабшим і вдається до первісного закону боротьби за існування. Він усвідомлює всю дикість своєї натури: « Ти (гроші –авт)  - це бідний, нужденний пес Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший за тих, яких ти кинув на смерть». Навіть у смерті він всіх проклинає: «Всі прокляті».

   

Ніколич – м’який, лагідний; «Життя таке гарне!». Хоче жити не для себе – для родичів і науки. Це він змушує здригнутися товаришів перед людоїдством, він підтримує побратимів у останні хвилини. «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме» (Ніколич);

Оглядівський  Через нього іде авторське осмислення життя і смерті. Виживає, бо веде його надія – образи дружини і сина. Герой іде до них крізь страшні випробування. Необхідність їх захистити – провідна рушійна сила його волі до життя. 

Перевір себе

                                      Осип Турянський «Поза межами болю»

1.      Назвіть жанр твору «Поза межами болю»:
а) драма-феєрія; б) повість-поема; в) історична повість; г) пригодницький роман.
2. Хто з персонажів не належить до твору Осипа Турянського?
а) Радченко; б) Домбровський; в) Штранцінгер; г) Пшилуський.
3. Про кого з героїв твору сказано: «Його скрипка – це було все, що воєнна доля йому лишила»?
4. Котра із фраз персонажів твору не може вважатися афоризмом?
а) «Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити» (Добровський);
б) «Самітна людина ніколи не може бути щаслива» (Сабо);
в) «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме» (Ніколич);
г) «Люди не є злі.. не є добрі. Люди тільки нещасливі і - щасливі» (Штранцінгер).
5. Який троп вжито автором у реченні: «І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля»?
6. Що поділили між собою на обід товариші?
а) кусник цукру; б) 8 зернят соняшника; в) 2 сухарики; г) шматочок м’яса.
7. Хто з персонажів співав колискову синові?
8. Хто з героїв розповів, що, коли повернувся додому, то дізнався про зраду коханої дружини?
а) Ніколич; б) Домбровський; в) Штранцінгер; г) Пшилуський.
9. Який троп вжито автором у реченні: «Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності »?
10. Події у творі відбуваються під час: а) революції 1917 року; б) Першої світової війни; в) Другої світової війни; г) Голодомору 1932-1933 року.
11. Установіть правильну послідовність подій у творі:
Осип Турянський свої філософські думки про перемогу життя над смертю вклав в уста Добровського: «Коли у тьмі і хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть ».
А Сабо хоче кинутись у безодню, але Домбровський його рятує.
Б Штранцінгер спалює свою скрипку.
В Домбровський пропонує, що хтось самовільно пішов на смерть заради врятування інших.
Г Автор мріє про Святий вечір зі своїм маленьким синочком і дружиною

Розвиток національного театру, драматургії 1920-1930-х років ( «Березіль» Леся Курбаса, Харківський театр ім. Т. Шевченка). Микола Куліш. Життєвий і творчий шлях митця. Зв’язок із театром Л. Курбаса. Тематика творів М. Куліша

«Взаємна любов Курбаса і Куліша – була ніжна і пристрасна: так люблять друга, коли вірять, що йому готовано на майбутнє вчинити щось видатне.

Це була любов двох титанів: Куліш був талант для Курбаса, Курбас – талант для Куліш.                                                                                            Куліш був драматург світового масштабу… хто з них впливав на другого? Обидва: Курбас на Куліша, Куліш на Курбаса.»

На початку 20-х рр.. ХХ ст.. діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр,очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР.  У 1919 р. організувався Державний театр імені                                                                Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р. — у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керова­ний Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої сто­лиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національ­ного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну укра­їнського театру». «Березіль» власне був і театром, і мистець­кою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно-громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.    Символізм в українській драматургії розвивався також в ранніх етюдах Я. Мамонтова («Дівчина з арфою», «Третя ніч», «Над безоднею»), І. Кочерги («Песня в бокале»), М. Рильського («Бенкет»). Але вже наприкінці епохи модерну жанрове місце символістських «метерлінковських» «етюдів» (тобто експериментальних спроб) заступають «повнометражні» жанри: трагедія («Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, 1918), трагікомедія («Веселий Хам» 1921, Я. Мамонтова) та інші. Але справжнім драматургічним експериментом першої третини XX ст. стали п'єси Володимира Винниченка (1880— 1951). Навіть за своєю кількістю (а їх понад 20) вони мали б стати вагомою часткою українського театрального репертуару XX ст. Проте, після кількох хвиль видавничої зацікавленості творчістю, його п'єси було вилучено із загального вжитку. Сьогодні вони становлять істотну частину нової європейської драми, її українським відгалуженням. За своєю формою п'єси В. Винниченка, на перший погляд, доволі традиційні. Винятком є, можливо, твори кінця 20-х років. Це — сімейно-психологічні п'єси доти відомих взірців. В. Винниченко пропонує своїм героям розробляти та відстоювати цілий комплекс ідей, популярних на той час у певних колах суспільства. Перед нами в творах В. Винниченка розгортається психологічний експеримент, спрямований проти дегуманізації суспільства внаслідок пріоритетності ідеї над натурою, принципу над людиною. Мелодрами В. Винниченка, справді, дуже театральні, ефектні, ігрові. Найкраща мелодрама драматурга — «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911) — це водночас і пошуки жанру у XX ст., і майже лабораторний сюжет, де протест проти ідейного фанатизму за силою дорівнюється цьому фанатизмові.

Микола Хвильовий (Фітільов)

Про нього:

«Революціонер з голови до п’ят», «Основоположник справжньої нової української прози» (О. Білецький)

Ініціатор літературної дискусії 1925-1928 р.р., памфлети «Камо грядеш», «Україна чи Малоросія»

Засновник «ВАПЛІТЕ» (вільної академії пролетарської літератури)

Новела «Я(Романтика)»

Присвячено «Цвітові яблунь»

 (новелі Михайла Коцюбинського)

Літературна течія - імпресіонізм

Тема: роздвоєність людської особистості між добром і злом («чекіст  і людина»), протистояння фанатизму і гуманізму. (Фанати́зм — буквально перекладається як «несамовитий». Гуманізм – людяність).

Ідея: розвінчання й засудження революційного фанатизму.

Спільні ознаки: «Intermezzo», «Я(Романтика)» (Дослідження душі ліричного героя єднає новелу М.Коцюбинського і М.Хвильового)

Новела була заборонена у радянські часи.

Твір складається із ліричного заспіву і трьох частин. Розповідь ведеться від першої особи. Поєднання картин-марень та картин моторошної реальності. Кульмінація твору-убивство чекістом рідної матері.

«Я»- перед вибором між синівським

і революційним обов’язком, убиває матір.

Дегенерат – нагадує каторжника,

 персонажа з відділу кримінальної хроніки.

Андрюша-творить усе супроти своєї психіки.

Доктор Тагабат – ухвалює завжди

один присуд: «Розстрілять!»

МАТИ – утілює безсмертну доброту та

 милосердя Богоматері,

 гине від рук свого сина.

                                 МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(1893—1933)

«ШЛЯХ БЕЗУМНОЇ ПОДОРОЖІ»

13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Миколи Хвильового. Сталося це ясного ранку в присутності кількох найближчих його соратників, яких покликав на сніданок,— Миколи Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього (Михайла Ялового, першого президента БАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано), Грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню.

На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового—це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, ... ясно. Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя—ви й не уявляєте, Сьогодні 13, Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».

Своєю ранньою трагічною смертю він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася. Він —цей маленький чоловічок, так схожий на Чарлі Чапліна. Той, публічний виступ якого щораз перетворювався у справжню сенсацію і збирав величезні аудиторії. Той, до думки якого прислухалися ровесники і кого наслідувала молодь. Ерудиція і вроджений талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасників. Він організував найпотужнішу літературну структуру — ВАПЛІТЕ, першим наважився сказати вголос про те, що давно вже хвилювало багатьох — подальший самостійний європейський шлях розвитку пролетарської літератури — і цим започаткував літературну дискусію 1925—1928 рр., у центрі якої постійно перебував, відчуваючи особисту відповідальність за все, що діялося довкола. «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хоробливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий»,—так визначив його сутність, а, можливо, і призначення на землі тогочасний марксистський критик В. Коряк.

Хвильовий—це літературний псевдонім Миколи Григоровича Фітільова, ніби такої собі звичайнісінької людини: невеличкої на зріст, худорлявої, смаглявої, чорноокої, в сандаліях на босу ногу... Як згадує Г. Костюк, „говорив він трохи нервовим голосом, швидко. Обличчя мав дуже характерне, виразне. Глибоко всаджені карі очі. Брови—чорні... Як промовець він починав завжди стиха, ніби обережно, та поволі голос його набирав сили, дужчав, і перед слухачами Хвильовий буквально виростав; думки, які він кидав в аудиторію, просто полонили. Це ніколи не були пересічні,  буденні  думки-завжди він гостро бачив, гостро відчував і гостро реагував на все...”

Своє життя Микола Хвильовий назвав «шляхом безумної подорожі». Справді, складається враження, що цій людині судилося перейти всіма колами пекла, а до раю так і не потрапити... Народився 19 грудня 1893 р. в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині в багатодітній родині вчителя. Батько був мрійником, як сам Хвильовий зізнається, «безалаберным человеком», Одначе саме йому завдячує тим, що «рано перечитав російських класиків, добре познайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом» (з листа до М. Зерова), А бабуся прилучила до пахучого українського слова, казок, легенд, переказів. Серед п'яти дітей Фітільових лише Микола вчився в Охтирській гімназії, але атестата так і не одержав. Бо вже тоді почав вести пропаганду серед селянства, проявив горду, бунтарську вдачу.

Вся його зріла ерудиція, начитаність, успіхи в письменстві — результат наполегливої самоосвіти і природних здібностей. Але поки що майбутній Микола Хвильовий босякує, заробляє на кусень хліба чорноробом на заводах Донбасу, півдня України, працює і вантажником у порту. Одначе це не набридає, а дедалі більше засмоктує його юну романтичну душу. Так триває аж до мобілізації в царську армію в 1914 р. Потрапляє на діючий фронт—як покарання за недисциплінованість. Зате побував у Західній Україні, в Румунії, Польщі. А це нові світи, люди, враження, тобто життєвий досвід і неабиякий багаж для майбутньої творчості. Вже тоді пробував писати. Тільки наприкінці 1917 р. повернувся в Україну. Тут у розпалі революційні події. Знайомиться з боротьбистом письменником Андрієм Заливчим, якого невдовзі по-звірячому вб'ють денікінці. Життя приготувало Миколі Хвильовому нові «пригоди», нові пошуки свого місця в цьому фантасмагоричному розмонтованому світі. Провадив агітацію, навіть організував повстанський загін. Невдовзі вступив до Червоної Армії. Там одержав змогу проявити свої неабиякі організаторські й пропагандистські здібності.

У 1919 р. став членом КП(б)У. Боровся проти петлюрівців, денікінців. Врангеля. Які думки, почуття хвилювали його непокірну, екзальтовану вдачу в ті часи —про це можемо хіба що здогадуватися або ж «вичитувати» поміж рядками художніх творів. У 1922 р. був демобілізований і вже відтоді навіки повернувся до того, що найбільше притягувало,—до літератури. В тодішній столиці України Харкові його чекало бурхливе мистецьке життя. Головполітосвіта, Редакційний відділ, видавництво «Червоний шлях», а перегодом і журнал із такою ж назвою —ось далеко неповний перелік місць праці Миколи Хвильового в ті часи.

       Тоді ж з'являються і перші його поетичні збірки „Молодість”(1921), «Досвітні симфонії» (1922), які на тлі революційно-пафосної публіцистичної лірики не дуже вирізнялися. Тільки 1931 р. М. Хвильовий знову повернувся до початків свого творчого шляху і впорядкував книжку вибраного ”Старі поезії”.

        Чимраз сильніше вабили його прозові жанри, які в нього, однак, не були позбавлені поетичного шалу, розбурханих пристрастей, чуттєво виражальної тональності, безсюжетності — всі ці риси індивідуального стилю буде привнесено звідти —з лірики. Безперечно, поетом Микола Хвильовий залишатиметься впродовж усього життя.

Але в українській літературі 20—30-х рр. він фігуруватиме передусім як автор новел, оповідань, повістей і памфлетів.

Маючи непосидючу, бунтівливу вдачу, він став одним із найактивніших засновників ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «плужан». Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній.

ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та ін.). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Це на практиці втілювалося в організаційних заходах ваплітян, їхніх художніх творах, що друкувались у збірнику та альманасі «Вапліте», а також в однойменному журналі.

Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що його пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія, а тому організація відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. Недарма в пізніші, репресивні та «застійні» роки сама лише належність до неї вже вважалася серйозним обвинуваченням.

        Час з'яви на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням найгучнішої літературної дискусії 1925—1928 рр., яка мала об'єктивні підвалини —визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Проблеми дискусії хвилювали багатьох митців, їх уже висловлювали, зокрема, «неокласики» і «попутницька» «Ланка», але саме Микола Хвильовий насмілився сказати про них голосно і гостро.

Дискусія, власне, і почалася з його статті «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"», опублікованої в додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» 30 квітня 1925 р. у відповідь на виступ автора-початківця Г. Яковенка «Про критику і критиків у літературі». Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і «червоної просвіти», що культивувалися організацією «Плуг» на чолі з С. Пилішенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею літератури російської, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток, партійно-ідеологічної заангажованості. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, високопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто «Європу грандіозної цивілізації», яку будували Гете, Байрон, Дарвін, Маркс... Миколу Хвильового та його прибічників, які над усе хотіли витруїти рабський дух із свідомості українського народу, вабили висока художня майстерність, розкутість у висловленні авторського «Я», а ще більше—плекання вольової, сильної людини фаустівського типу—риси, органічно притаманні світовій зарубіжній класиці, які могли б послужити благодатним взірцем для тогочасної літературної молоді.

                                                                                                Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його ознаки: афористичність, ораторський стиль, експресивність, іронія, сарказм.

 У розпалі  літературної дискусії  з'являються  і  цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?», в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вігаїзму», '(азіатського ренесансу».

Звісно, тогочасна позиція Хвильового була сприйнята загальною масою літераторів, які спрагло потяглися до мистецтва, але- фахово не були підготовленими до нього, насторожено і негативно. Відтак і партійні органи забили на сполох. Зокрема, у відкритому листі Сталіна членам політбюро ЦК КП(б)У рішуче засуджувалися дії М. Хвильового і взагалі ваіілітян. Було це у 1926 р.

     А в січні 1927 р., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі із спокутувальним листом, вийшли зі складу організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка колишніх лідерів —із початково обраного шляху сходити вони і не збиралися. Після самоліквідації           1928 р. ВАПЛ1ТЕ вони утворили організацію Пролітфронт — її гідну наступницю, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт».

Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше— Микола Хвильовий. Узимку 1928 р. він поїхав за кордон, У листі до секретаря ВАПЛ1ТЕ А. Любченка подибуємо такі рядки-. «Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: чому зійшлись-кінці моїх нервових брів». Донкіхотське почуття одинокості наздоганяє його і там, в одній із європейських столиць. Але ні в чому не хоче каятися, ні про що не шкодує. Свідчення тому—ось і ці слова з листа: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись—наше "впереді"». Є в Хвильового блискуча імпресіоністична новелка «Дорога й ластівка». Хоч вона й писалася ще у відносно благополучні часи (початок 20-х рр), але пророчо передала внутрішній стан митця, що відчуватиметься дедалі виразніше, — стан приреченості, пастки. У вітряну, дощову ніч заблудна ластівка знайшла притулок у теплій, яскраво освітленій кімнаті. Але це її не заспокоїло, а навпаки, тільки налякало. І лампа на столі, і пухнастий килим, і книги в настінних шафах—усе це таке чуже для неї. Вона хоче вирватись із цієї золотої кліті, але тільки боляче б'ється грудьми об перешкоди і зрештою забиває себе до смерті. Доля письменника, як і багатьох його побратимів по перу, напрочуд схожа на долю цієї ластівки. Вони за всяку ціну прагнули вивести рідну літературу на новий широкий шлях, прагнули вирвати її з «золотої кліті», яку готувало для неї партійне чиновництво, на волю. Але тільки розбили собі груди об непорушну твердь тоталітарного пресу. Вже 1929 р. сфабрикований процесом СБУ започатковується доба масових репресій.

1933 рік став фатальним для митця. Українськими селами сунув голод. Письменник побував на Полтавщині й на власні очі все побачив. Арештовують колишнього президента ВАПЛІТЕ М. Ялового. Це не оминуло б і його, але він спробував утекти від світу...

Упродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім'я письменника було забороненим.

Микола Зеров. Різногранний творчий шлях  митця (продовження).

«Київ - традиція». Філософічність, афористичність лірики

1925–1928: Літературна дискусія

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю     Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї  М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, – наголошував М. Зеров, – такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми – повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, – а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Окремими виданнями в Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

Початок терору

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка – історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Од Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.

Лютий-березень 1930. Зеров змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.

Всі останні роки фактично, заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 – стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Писані з примусу листи до редакції стають псевдодокументами нелюдської доби. Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли – розстріляно Косинку й Влизька.

Переживши ще одну трагедію, – смерть десятилітнього сина – М. Зеров переїжджає до Москви.

Арешт

У ніч із 27 на 28 квітня 1935 заарештований під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази.

20 травня 1935 р. його відправили до Києва. Тут і почалася справжня робота. Допити слідчого Ліхмана ледь не через день. Протоколи відбивають лише слова, зафіксовані працівниками НКВД й підтверджені підписом арештованого. Що було поза тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого – 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 – 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Цікава довідка у висновках по реабілітації М. Зерова: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера». Отже, як насмішка звучало зізнання М. Зерова на Суді: «С моей стороны был только один раз сделан призив к террору – в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1935 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Близька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадком (випадком?) зайшов саме в цей час до Рильського і "представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого чомусь не допитувано, бодай як свідка, під час слідства…

Це було у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у тероризмі. Всі знали, що це неправда.

М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филинович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний – вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич – по сім років. Вдалося вижити лише Митькевичеві. Пізніше він розповів, що «зізнання» Ліхман витягав побоями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», – згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Заслання

Соловки - місце ув'язнення М. Зерова

Наприкінці зими «бандитів» було відправлено до Карелії за традиційним маршрутом: «Ведмежа Гора – Кем – Соловки». В пункт призначення «зловмисники-терористи» прибули у червні 1936. Спершу режим у таборі був "ліберальним". За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Убитий в ур. Сандармох 3 листопада 1937 року. Професора, поета-неокласика Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв.

Свою долю Зеров передбачив у сонеті «Чистий четвер», написаному ще 1921 р. Там були такі рядки:

Навколо нас – кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор. Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищі багаття тліє І слуг гуде архієрейський хор. І темний круг євангельських історій Звучить як низка тонких алегорій Про наші підлі і скупі часи…

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину».

Символічна могила знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою сина Котика (Констянтина) Зерова.

Творчість

КИЇВ – ТРАДИЦІЯ

Ніхто  твоїх  не  заперечить  прав. Так,  перший  світ  осяв  твої  висоти, До  тебе  тислись  войовничі  готи, І  Данпарштадт  із  пущі  виглядав. Тут  бивсь  норманн,  і  лядський  Болеслав Щербив  меча  об  Золоті  ворота, Про  тебе  теревені  плів  Ляссота І  Левассер  Бонплан  байки  складав. І  в  наші  дні  зберіг  ти  чар-отруту: В  тобі  розбили  табір  аспанфути  – Кують,  і  мелють,  і  дивують  світ. Тут  і  Тичина,  голосний  і  юний, Животворив  душею  давній  міт І  "Плуга"  вів  у  сонячні  комуни.                              1923

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців.

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

"Я твій",— десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1911

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915

Памфлет — публіцистичний твір на злободенну тему, в якому з особливою гостротою й експресією, часто в сатиричній формі висміюються й викриваються якісь негативні суспільні явища.

Українська література ХХ століття

Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди: революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний етап характеризується своїми особливостями, своїми літературними героями. 

Оскільки український реалізм початку ХХ століття був здебільшого народницьким, "селянським" реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літе­ратуру, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів органі­зації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання на­шого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб призем­лити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби­ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієн­ко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Ти­чина, Микола Хвильовий та ін.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть га­лицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Галана, Степана Тудора, Петра Козланюка, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В.Липинського, який в "Листах до братів – хліборобів" змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

Внаслідок постійних утисків і переслідувань талант жодного письменника не міг розвинутись на повну силу, а деякі обдарування зовсім загинули. Такі письменники, як Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко та інші звершили великий трудовий подвиг, проявили високу громадянську мужність, своєю творчістю засвідчили вірність і відданість рідному народові. Наскільки молена було, а часом і в обхід заборон, вони правдиво відображали дійсність, вказували на потворні явища в суспільному житті, застерігали від нових нещасть та випробувань. Велика заслуга сучасних письменників Павла Мовчана, Івана Драча, Дмитра Павличка у відвоюванні права української мови на вільний розвиток, використання її в різних сферах громадського побуту.

Літературні угрупування

—Плуг

     Ініціатор і єдиний голова Сергій Пилипенко.

     Його найактивніші члени Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік , Павло Усенко та інші.

     Висвітлювали життя українського села, свідомо надавали творам доступної та простої форми, орієнтувались на масовість літератури. 

—Гарт

Організатор, керівник – Василь Еллан-Блакитний.

     Члени спілки: Іван Кулик, Володимир Сосюра, Валер'ян Поліщук, Павло Тичина, Олександр Довженко та інші.

Гарт проіснував до 1925 року, після смерті                В. Еллана-Блакитного розпався.

—ВАПЛІТЕ

Організатор, керівник  - Микола Хвильовий.

     Учасники: Михайло Яловий, Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші.

     Організація стояла на засадах створення нової української літератури кваліфікованими митцями на основі найкращих  зразків західноєвропейської літератури. 

—Неокласики

     Цю школу творили Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, який у 30-х рр. виступав під псевдонімом Юрій Клен. Їх називають «п’ятірним гроном». 

     Неокласики,зокрема,закликали осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня.