Останнім часом у шкільній практиці став
дуже популярним твір-роздум в жанрі есе.
Есе (від франц. essai – спроба, проба,
нарис) – прозаїчне висловлювання невеликого обсягу і вільної композиції, що
виражає індивідуальні враження і міркування з конкретного приводу або питання і
свідомо не претендує на вичерпну відповідь.
Пам’ятайте! Обираючи жанр есе, ви можете
дозволити собі бути суб’єктивними, зосередитися на частковому, а не на
головному, висловлювати спірні міркування, наводячи мінімум доказів, але, з
іншого боку, саме це може бути і небезпечним – уявна легкість — пиши собі, як
бажаєш. Але зовсім не факт, що ваш твір вийде оригінальним та цікавим.
Перш ніж обрати жанр есе, подумайте та
переконайтесь у тому, що вам є що сказати.
Стиль есе вирізняється:
– афористичністю;
– образністю;
– парадоксальністю.
Для есе характерне використання численних
засобів художньої виразності:
– символи;
– метафори;
– порівняння;
– алегоричні і притчові образи.
Для передачі особового сприйняття автору
есе необхідно:
– використовувати всілякі асоціації;
– проводити паралелі;
– добирати аналогії.
Есе буде цікавим, якщо в ньому будуть
присутні:
– непередбачувані(парадоксальні) висновки;
– несподівані повороти;
– цікаві зчеплення.
Мовна будова есе – це динамічне чергування
полемічних висловів, питань, проблем, використання розмовної інтонації і
лексики.
Цікавим прикладом есе, написаним у формі
«сократівського діалогу» (або у формі «запитання – відповідь»), є робота М.
Бачмаги з м. Львова.
– У мене до тебе є дивне запитання, але ти
все ж спробуй на нього відповісти.
– Ну, спробую.
– Ти – людина?
– Дійсно, дуже дивне запитання. Невже ти
не бачиш перед собою мене – людину?
– Так, я бачу тебе, але чи впевнений, що
ти насправді – людина?
– Ти справді дивний?
– Вчора я серйозно задумався над цим.
– І якого ти дійшов висновку?
– Я не маю сумніву в тому, що ми з тобою
Homo sapiens, але чи не здається тобі, що наші права утискаються, принижуючи
нашу гідність?
– Ну, не знаю. Я про це якось не думав.
– Впевнений, що коли тебе надто це
образить, то і ти над цим задумаєшся.
– А що сталося?
– Сьогодні ще нічого, але пам’ятаєш той
випадок, коли ми ввечері верталися додому після футболу?
– Таке забудеш. Нас трьох тоді зупинила
міліція. І чого?
– Як це чого? Вони ж нам чітко сказали:
«Пацани, – гроші, або цілими ваші батьки вас не побачать».
– Так, але якби ми були п’яні, або що.
Шкода, що ми їм не віддали ті 10 гривень. Обійшлося б без синців і поламаних
ребер.
– Так. До речі, ти не знаєш, як там Він?
Його вже виписали з лікарні? Тому я і питаю, чи ти відчуваєш себе людиною. В
Конвенції про захист прав людини та основних свобод сказано, що «Нікого не може
бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність,
поводженню або покаранню». А Україна, до речі, ратифікувала цю Конвенцію. А те,
як з нами поводилась міліція…
– …принизило мою гідність.
– Мене теж це принизило. Але це таке. А ти
пам’ятаєш справу Онопрієнка?
– Звісно, але ти це до чого?
– Якщо я не помиляюся, то в тій же
Конвенції сказано, що кожен вважається невинним у скоєнні правопорушення, поки
не буде доведено протилежного. А наш Президент у інтерв’ю назвав Онопрієнка
винним ще перед остаточним рішенням суду.
І не ми з тобою у розмові, а сам Президент
у інтерв’ю по телебаченню, а це говорить саме за себе. І якщо вже ми торкнулися
загальнодержавних справ, то згадаймо вибори Президента України 2004 року.
– Ти хочеш сказати про те, як одна з
найцікавіших рубрик нашої улюбленої газети не виходила на її шпальтах два тижні
перед проведенням виборів тільки через те, що її автор писав про негативні
сторони політики всіх кандидатів?
– Так, але не тільки. Діджея однієї
місцевої радіостанції керівництво послало у відпустку через те, що він у прямому
ефірі вказав на негативні сторони кандидата з найбільшими шансами на перемогу.
А ще студентів академії змусили прийти на зустріч з цим кандидатом. Хто не
прийшов, тому не зарахували заліків.
– І це в нас називається правом на свободу
вираження поглядів. Тепер ти розумієш моє питання. І як ти тепер на нього
відповіси?
– Я відповіді не зміню. Я – людина, ніхто
не зможе цього заперечити.
– Так, але ти не заперечуєш, що твої права
в нашій державі порушуються, і випадковостями ці порушення назвати важко. Це скоріше
нагадує політику, спрямовану на приниження твоєї гідності.
– І цього я не заперечую. Але скажи мені,
хто як не ми повинні відстоювати свої права і свою людську гідність?
– Невже ти захищаєш тих кондукторів, які,
штрафуючи за безбілетний проїзд, обзивають порушника останніми словами;
посадових осіб, які використовують службове становище для власних вигод, одним
словом, людей, які так чи інакше утискають наші права?
– Ні, я хочу сказати, що…
– Я знаю. Ти хочеш сказати, що я мушу
щодня виборювати право на свободу слова, гідне поводження та ще безліч прав,
які мають надаватися мені беззастережно і за які я не повинен боротися?
– А ти, в свою чергу, хочеш, щоб всі твої
права, гарантовані Конвенцією, автоматично почали виконуватися з дня
ратифікування її Україною? А згадай, скільки років нашій державі? Точно,
вісімнадцять. А чи мали якісь права і свободи наші з тобою батьки ще
п’ятнадцять років тому? Так, майже ніяких. І як ти думаєш, чи звикли вони до
того, що свою гідність можна захистити через суд? А саме це – найважливіше. Я
зовсім не виправдовую правопорушення як з боку держави, так і з боку окремих
осіб. Але ми не зможемо їх припинити самими словами, а от судовими позовами — інша
річ. Ми з тобою говорили про той випадок з міліціонерами. Але ж ми не подали на
них в суд, і вони залишилися непокараними і зможуть зробити таке ще і ще раз.
Але якби ми оскаржили їхню поведінку, то вони, мабуть, не повторили такого, а
їхній приклад застеріг би інших. І так у всьому. Ніхто за нас не зробить нашу
державу правовою не на папері, а в реальному житті. Тільки наша ініціатива всіх
разом – як громадян і кожного зокрема – як особистості, зможе змінити ситуацію.
– А як щодо правопорушників?
– Звичайно, вони повинні бути покарані і
будуть, якщо ми цього справді схочемо. Я відповів на твоє запитання?
– Так. Ми – люди і це — незаперечний факт.
А от чи дозволимо ми порушувати наші права, покаже час і наша ініціатива.
Прийомів для написання успішного есе існує
багато. Наводимо деякі з них.
• Ефектний початок – вступ, дуже важливий
елемент твору. Читач визначає для себе, чи варто йому читати ваше есе. Для
початку есе існує кілька підходів.
1. Стандартний (найпоширеніший). Необхідно
відповісти на шість запитань: хто, що, коли, де, чому і як. Відповіді на ці
запитання дадуть змогу читачеві зрозуміти, чого йому очікувати.
2. Несподіваний – це може бути що
завгодно, але читач повинен бути здивований або шокований.
3. Дієвий — зображення самого процесу, а
причини й наслідки випливуть далі. Цей підхід зручний для коротких есе.
4. Авторитарний – пропонує інформацію в
наказовому тоні, щоб створити враження упевненості автора тільки в собі.
5. Інформативний — читач одразу отримує
інформацію про те, що буде далі у творі.
6. Цитатний – вдало підібрана цитата
одразу привертає увагу читача (не рекомендується використовувати прислів’я і
кліше — це банально).
7. Діалоговий – з одного боку, такий
початок стимулює читача як учасника діалогу, з іншого, – це може бути просто
потік думок з риторичними запитаннями.
• Хронологія есе – послідовність подій
(але не зациклюйтесь на часі ~ есе може вийти нудним). Просто згадуйте час. Не
намагайтесь у дрібницях описувати все, що відбувалося в певний період.
• Оповідання — дія або історія, що триває
до самого кінця есе, в якій підкреслюються якості, можливості або знання,
пов’язані з темою вашого есе.
• Опис – характерною рисою такого есе є
яскрава образність твору, що підтверджується багатою мовою, і цікаві деталі,
які залишають читача довгий час під враженням.
• Порівняння – в основному цей прийом
використовується щодо питання, за яким потрібно описати, наприклад, досвід або
невдачу.
• Фінальні компоненти – останні абзаци
(абзац) мають завершувати вашу думку і залишити в пам’яті читача яскравий слід.
Приклад твору-есе публіцистичного
характеру.
Я – українець
Слова українського гімну давно запали в
душу і були вивчені за власним вибором у підлітковому віці. Мені подобаються
вишиванки, я люблю їх вдягати – це гарний і рідний мені одяг. Українські
майстрині вміють робити з вишиванок справжні витвори мистецтва. До мого раціону
входить багато різних страв, серед яких має місце і сало, хоча найбільша
перевага віддається його копченому різновиду. Із великим задоволенням танцюю
гопак – чудовий, жвавий, енергійний і запальний танець, який приносить багато
приємних емоцій. З Дніпром пов’язує багато спогадів, але перепливати його
спадало на думку лише у найек-стремальніших фантазіях. Мій «Кобзар» лежить на
тумбочці під рукою. Коли я шукаю розради для душі чи відповідей на складні
питання, то перечитую емоційні і мудрі слова Шевченка. Рушники, що залишились
від бабусі, приємно милують око. Я – українець?
У випадку поранення з моїх судин
струменить кров червоного кольору. Але прапор моєї держави має блакитно-жовте
(або синьо-жовте за Конституцією) забарвлення, як і його маленькі копії, що
супроводжують мене на життєвих шляхах. Я рідко відмінюю слова «пальто» та
«кіно», але якщо вони органічно увіллються у новий правопис, то вживатиму
частіше.
Важливі у моєму житті слова говорились
різними мовами, але переважно українською. Я – українець?
У дитинстві мені подобалось спостерігати
за грою київського «Динамо», і хоч зараз інтерес не той, але це теж певний
репрезентант України. Коли дивлюся бої Кличків, крім споглядання спортивної
майстерності, приємно, що на престижних світових боксерських аренах здіймається
наш прапор. Я байдуже ставлюся до Клочкової, але завдяки їй Україну також
знають у світі. Мені не доводилось літати літаками західного виробництва, проте
з Ту-154 наша земля виглядає незгірш, як з «Боїнга». У мене не стояла
можливість вибору різних громадянств, але, незважаючи на це, я практично не
уявляю іншого місця свого постійного проживання, окрім як України. Я буду жити
там, де мені зручно і там, де дозволять обставини, але це місце немислиме без
українських просторів. Я – українець.
Тут ще земля не охолола від дурості,
совковості, російщення, ще ходять вулицями колишні райкомівські і обкомівські
керівники, колишні слідчі КДБ і відставні радянські військові. На тутешніх
цвинтарях є багато покинутих могил, стертість імен на яких пов’язана не так з
матеріалом виготовлення, як з відсутністю належного догляду, бо вже немає кому
їх впорядкувати. Я не один, я живу серед моїх співвітчизників, які
лаються і б’ються у громадському
транспорті, стовбичать у автомобільних пробках, святкують і сумують, працюють і
гуляють. Ми різні, але всі ми українці. Серед нас ще є ті, хто не розучився
читати і самостійно мислити.
Я – українець.
Тут є студенти, які, бажаючи отримати
заповітний «корінець» диплома, можуть навіть прийти на пари з предмета, який їм
абсолютно до лямпи, а прийшовши, займатися віршуванням або написанням sms.
Тут на грошах ми побачимо гетьманів, бо
президенти на таке ставлення ще не заслужили. Часом тут жартують: то дотепно,
то грубо, а посміхаються то щиро, то натягнуто. Моя етнічна приналежність
завжди зі мною і не зникає лише від того, що її не зафіксували у паспорті. Вона
у моїх генах, у моїй свідомості, у світовідчутті. Я – українець!
Я по-своєму люблю як міста з їхніми
мережами центрального опалення, площами, стадіонами, театрами, книгарнями і
неоновими вивісками, так і села з їхньою екологією і простим щирим ставленням
до життя, без силіконових тілом і розумом жінок.
Я люблю вузькі бруковані вулички Львова і
дивуюся помпезно-сірим кварталам Харкова. Одеса і Донецьк не потрапляли до
сфери моїх мандрів, але хочеться сподіватись, що й там є чому дивуватися й чому
радіти. Затишна і напівсонно-спокійна Полтава є милим провінційним містом. Я
впритул бачив «патріотів на трибунах» і тому впевнений, що в окопах їх точно не
буде.
Я вірю в Україну, але не довіряю окремим
індивідам і суспільним групам. Моє повітря переважно наповнене спокоєм і
свіжістю. Гори дають відчуття мети і змушують міркувати й про духовні вершини.
Крім того, на них значно менше людей і ближче до неба.
Приємно дивитись на наше небо за будь-якої
погоди, особливо ясної ночі, коли видно такі маленькі і водночас велетенські,
відділені мільйонами кілометрів зірки. І хоча сни я бачу рідко, довколишня
природа з яскравими соняшниками з надлишком компенсує таку особливість.
Цокіт підборів на Хрещатику відрізняється
від тупотіння у столицях інших держав. Сніг у Карпатах, мабуть, не схожий на
свої канадські чи швейцарські відповідники, а кримська галька шурхотить інакше,
ніж турецька.
Українські пісні й колискові завжди зі
мною, як і горбата, натоптана бруком спина Андріївського узвозу. Свого часу
одна з вулиць, де я мешкав, мала лише номер, але вона не стала від того менш
рідною.
Якщо у мене будуть діти, то швидше за все
вони народяться в Україні. Бо я – українець.
Дев’ять правил написання креативного есе
Як радять писати есе? Правильно!
Креативно, Що криється за цим словом? Швидше за все, політ думки,
оригінальність тощо. Все просто: головне – засвоїти дев’ять правил.
1. Тільки позитивна мова (описувати краще
те, що є, а не те, чого немає).
2. Слова-зв’язки (вони допомагають плавно
переходити з однієї частини до іншої).
3. Різна структура речень. (Читати речення
правильної структури нудно. Додайте кілька інверсій. Пишіть різні за довжиною
речення.)
4. Зрозумілі слова. (Розумійте значення
слів, які ви вживаєте в есе. Ви пишете, щоб уразити змістом, а не словниковим
запасом. Вишуканість гарна, але в міру.)
5. Різні слова (синонімія.)
6. Лаконічність.
7. Кожне слово важливе (без повторів;
кожне речення повинне нести унікальний зміст).
8. Активна життєва позиція.
9. Книги про есе — це здорово.
Немає коментарів:
Дописати коментар